Роман Іванович Іваничук - Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994

«Письменник мусить постійно вчитися і без упину працювати над словом, інакше не вмітиме і не матиме що переливати у творчість».

Я схопився, сприйнявши цю пораду: адже доля закинула мене на Закавказзя один тільки раз, більше не закине, коли ж я матиму знову таку можливість – пізнати життя цього неповторного краю, його мистецтво й культуру?

Я взявся за вивчення азербайджанської й грузинської літератур. Незабаром моїми кумирами стали Акакій Церетелі і Мірза Фаталі Ахундов, я почав писати вірші, наслідуючи великого грузина, й оповідання, сюжети яких навіювалися п’єсами знаменитого азербайджанця. Я захотів увіч пізнати обидві батьківщини письменників, а тому у вільний час блукав ізворами Малого Кавказу неподалік Гянджі, пішки добирався в аджикентські відроги гір до ока азербайджанської землі – високогірного озера Гйок-Гйоль, обкурювався солоним пилом євлахського степу (як болить мене серце, що там нині ллється кров); зачарований стояв перед пам’ятником Руставелі на проспекті в Тбілісі й спинався на Мтацмінду і хребет Шавнабада (і там нині ллється кров!) – й журився марністю набутих знань, не відаючи з причин зелепужної юності, що в житті людини, а тим паче письменника, ніщо не пропадає даром, що кожна зернина життєвого досвіду проросте у свій час.

Тож трапилося потім у моєму житті те, чого я тоді зовсім і не сподівався… Давно я вже зазнав насолоди від терпкої, з присмаком гірчичного зерна праці історичного романіста, мандрівки стали для мене не розвагою, а робочою потребою: та ось, проїздивши півсвіту, я враз шемно затужив за тим краєм, куди завели мене стежини юності, де дивиться в небо голубим оком озеро Гйок-Гйоль, де пливе, поєднуючи живильною артерією Грузію й Азербайджан, повновода Кура й куриться солоний степ біля Євлаха, де я збагатився творчістю Церетелі й Ахундова, Нізамі й Руставелі…

Восени 1978 року я приїхав сюди у складі делегації на Дні української культури в Азербайджані. Через двадцять п’ять років побачив мою Гянджу – на рівнині Шейха, у притворі гробниці Нізамі. З Дашкесанських гір вихоплюється той самий бурхливий Кошкор-чай, над яким за тридцять кілометрів від Гянджі скупчилося село Ял-кишлак, де стояли наші казарми, і схожі на азербайджанку Айну, в яку я був безнадійно закоханий, чорноокі красуні перуть білизну в річці, і такі ж як колись кучеряві хлопчиська, замурзані ягодами шовковиці, вибігають назустріч, і я втираю сльози, і приходить до мене святкове усвідомлення того, що моє серце міцно зрослося з цим краєм.

Секретар кіровабадського міськкому партії Гасан Азізович Гасанов, який нині обіймає високу посаду в незалежному Азербайджані, робить для мене й Івана Драча, з яким ми мешкаємо в одному готелі, парадоксальне відкриття: в Гянджі доживав віку цілком забутий у нас сподвижник Тараса Шевченка, засновник Кирило-Мефодіївського братства, вчений-поліглот, дослідник грузинської й азербайджанської літератур Микола Гулак.

Нам з Драчем соромно. У Гянджі є вулиця М. Гулака, на стелі в центрі міста серед нізамізнавців світу пишається його барельєф, а ми, українські письменники, не знаємо, куди він подівся після шліссельбурзького ув’язнення. Іван Драч з властивою йому наполегливістю спонукає мене написати пошуковий роман про М. Гулака: «Хто це зробить як не ти, ти ж знаєш кавказький антураж!»

Недовго гаючись, я виїжджаю у Гянджу й Тбілісі й збираю матеріал. Через кілька років за книжку «Четвертий вимір» мені присуджено Державну премію України ім. Т. Шевченка. Я незмірно гордий цією нагородою. Та чи не найкраще віддячила мені доля за мою вимушену солдатчину – визнанням грузинського письменника Рауля Чілачави і азербайджанського – Абдулли Аббаса, кожен з яких, не змовляючись, дав ідентичну оцінку моєму романові: «Цей твір міг написати тільки грузин»; «Цей твір міг написати тільки азербайджанець».

Ніщо не минає даремно для письменника, до того ж, заклятого музою Кліо.

…5 березня 1953 року раннім ранком розбудив наш полк у Ял-кишлаку металево-казенний голос Левітана: помер Сталін.

«Здох Сталін!» – мало не вихопилося мені з уст, та я силою згасив утіху в очах, глипнув на Василя, і він теж згасив радість; не дивлячись один на одного, ми притьмом вибігли на майдан.

Солдати й офіцери стояли розгублені, дехто втирав сльози. Сила Сталіна і його кліки була насправді диявольською: народ, повергнутий терором у дике рабство, де навіть людоїдство було звичайним явищем, не мислив свого існування без тирана. Тільки в очах Василя Палія кипів нестримний глум, і я боявся, що той насміх прочитають і стане Василь першим агнцем для заклання на тризні по бузувірові.

До мене підійшов комбат капітан Гольдман і прошепотів, перериваючи подих:

«Сержант Іваничук, тобі треба виступити нині на розводі зі словами скорботи».

Це було неможливо, я не міг, не мав права прославляти, хай і по смерті, виродка, через якого серед мільйонів невільників мучиться мій брат. Я сказав, опустивши очі:

«Не можу… Мені надто важко… Не вимовлю й слова».

«Я розумію тебе», – погодився капітан.

А Василь, слухаючи це, насилу стримував регіт, і я був у паніці: він таки засміється!

Слова скорботи виголошував хтось інший, а я думав про свою сім’ю, яка пережила – вже пережила найтяжче лихоліття. Я скоро вернуся додому, і ми з батьком будемо довго розмовляти, і завжди я буду ділитися з ним найпотаємнішим і вголос читатиму йому все, що написав.

А ще повернеться Євген. І припаде батькові до колін, благаючи прощення. А може, батько проситиме прощення в нього?

Перед моїми очима постала картина. Мене випустили з тюрми, я прийшов у Трач і застав Євгена ще дома. Він був одягнений