Ахмед Салман Рушді - Гарун і море оповідок

 — А з якого доброго дива ми повинні вірити цій істоті? Хіба він не зізнався у зраді свого вождя? Що, нам обов’язково мати справу зі зрадником? Звідки нам знати, що він знову не зрадить? А може, він має якісь потаємні далекосяжні плани, приготував для нас якусь пастку?

Тепер Генерал Фоліант, який, як помітив Гарун, хоч був людиною м’якою, але зі здоровим глуздом, побуряковів, а його обличчя ніби трохи аж розбухло.

 — А хай вам трясця! ваша високосте! — нарешті промовив він. — Тут командую я. Тож припніть язика, бо зараз поїдете назад до Ґуп-Сіті, і хтось інший від вашого імени рятуватиме вашу Бачет. А це навряд чи вам сподобається!

Плетусі припало зауваження до вподоби, а Боло хоч і сильно лютився, проте язика прикусив.

І це було дуже доречно, бо Тінь Мудри відреагувала на такий випад Боло шаленими змінами, неймовірним збільшенням, божевільним чуханням, спочатку перетворившись у силует вогнедишного дракона, а тоді в інші створіння: грифона, ящірку, мартихора й троля. Тінь не вгавала, а Мудра відійшов на кілька кроків назад, прихилився до стовбура дерева і зробив вигляд, що йому геть усе набридло. Дивився на свої нігті, позіхав, складав руки і перебирав великими пальцями. «Воїн і його Тінь — пара ще та, — думав Гарун. — Вони діють одне одному наперекір, тож і не знаєш, що насправді у них в голові — одне, друге чи, може, взагалі, щось третє».

Генерал Фоліант підійшов до Мудри з великою, навіть підкресленою повагою.

 — До біса все, Мудро, ти нам допоможеш? Нелегко нам доведеться в Темряві Країни Чуп. Нам дуже потрібна така людини як ти. Дужий воїн і все таке інше. Що ти скажеш?

Принц дувся на краю галявини, а Мудра ходив туди й назад і розмірковував. Потім почав знову жестикулювати. Рашид переклав його «слова»:

 — Так, я допоможу, — сказав Воїн Тіней. — Культмайстер мусить зазнати поразки. Але і вам також необхідно ухвалити рішення.

 — Б’юся об заклад, я знаю яке. — прошепотіла Лепетуха Гарунові на вухо. — Мова йде про те саме рішення, яке ми мали ухвалити ще до того, як ви рушити в похід. Що ми рятуємо спершу — Бачет чи Океан? До речі, — додала вона, — а ти не помітив, який він грізний, рішучий, енергійний? Я про Мудру кажу.

 — Ажеж, — промовив Гарун з деяким болем, що міг означати ревність. — Так, він непоганий воїн.

 — Непоганий? — прошипіла Лепетуха. — Лишень не поганий? Як тобі тільки язик повертається таке казати.

Проте вона не закінчила речення, бо Рашид заходився перекладати «слова» Мудри.

 — Як я вам уже сказав, тепер маємо двох Хаттам — Шудів. Один із них утримує принцесу Бачет у Цита — делі Чуп і збирається зашити їй губи на свято Безабана. Інший, як ви також уже знаєте, перебуває в Старій Зоні, де виношує свої підступні плани про знищення Океану Оповідних Потоків.

На Принца Боло Ґупізирійського найшла якась непереборна впертість.

 — Генерале, говоріть що завгодно, — вигукнув він. — але спочатку людина, а тоді Океан, хоч небезпека загрожує їм обом! Спочатку Бачет. Моє кохання, моє єдине на світі! Її чудові вуста мають бути врятовані від голки Культмайстра. Без жодних зволікань! Та що це з вами? Хіба не кров тече у ваших жилах? Ви, генерале, і ви, пане Мудро, ви ж бо люди… чи Тіні?

 — Навіщо несправедливо ображати Тіні? — зажестикулювала Тінь Мудри зі спокійною гідністю (на що Боло не зважав).

 — Гаразд, — погодився генерал Фоліант. — А пропади все пропадом! Я згоден. Але нам треба послати когось розвідати обстановку в Старій Зоні. Але кого? Не збагну… Гм…

І в цю мить Гарун прокашлявся.

 — Мене. Я піду, — зголосився він.

Усі повернулися в його бік, а він стояв собі в червоній нічній сорочці з пурпуровими латками й почувався цілковитим йолопом.

 — Що? Що ти кажеш? — роздратовано перепитав принц Боло.

 — Ви вважали, що мій тато шпигує проти вас, — промовив Гарун, — тепер, якщо ви цього захочете, я шпигуватиму проти Хаттам-Шуда або ж його Тіні, хай би хто з них труїв Океан у Старій Зоні.

 — Але чому, хай йому біс, ти зголошуєшся на це небезпечне завдання? — допитувався генерал Фоліант.

«Гарне запитання, — подумав Гарун. — Видно, тому, що великий дурень». Однак вголос сказав таке:

 — Річ ось у чому. Все своє життя я чув про чудове Море Оповідок, Джинів Води й таке інше, але я повірив у це, коли побачив Якщоба у ванній. І тепер, коли я вже прибув до Кагані й побачив на власні очі, наскільки чудовий цей Океан з його різнобарвними Оповідними Потоками, назв яких не знаю, з його Павучими Городниками, Багатопащевими Рибами й усім таким іншим, то виявилося, що прибув я сюди надто пізно, бо Океан кожної миті може загинути, якщо ми сидітимемо, склавши руки. Також виявилося, що мені аж ніяк не до вподоби такий стан справ, панове, аж ніяк. Мені не подобається, що в усіх цих чудових оповідях світу раптом щось може піти не так, щось може зламатися назавжди, й вони помруть. Як я вже казав, це лишень початок моєї віри в Океан, і боюся, запізнілої для того, щоб чимось зарадити, щоб зробити щось для його порятунку.

«Так,