Тетяна Тиховська - Паперова лялька

Далеченько, аби будувати там комунізм. А польські землі – ось вони, під боком. І, як кажуть, споконвічно російські. І силу Гітлера він побачив наочно. Гідний подільник.

Незабаром війна в Іспанії скінчилася падінням республіканського режиму. Радянська пропаганда затаврувала Франка як махрового фашиста. Але як там як, а в Другу світову війну його втягнути не вдалося, і криваву ворожнечу між верствами населення йому згодом вдалося притишити, і воїнів інтернаціоналістів він відпустив додому. А Сталін іспанських революціонерів кинув напризволяще – навіть тих, кому загрожувала страта на батьківщині. Не до того. Тут аби не проґавити час відтяти собі польські землі – Гітлер аж надто жваво марширував війною по Європі.

Сталін, не гаючи часу, крім Польщі підкорив Бессарабію та Північну Буковину та почав налаштовувати там лад на свій смак. Засліплений власними імперськими амбіціями, він й на гадці не мав, що на його країну хтось накине оком як на потенційну колонію.

А Гітлер почав здійснювати обіцянки перед німцями щодо кращого життя. Піднявшись до вершин влади на тлі жахливої економічної кризи, безробіття, гіперінфляції, Гітлер переконливо малював картини майбутнього життя: німці знайдуть нову батьківщину, житимуть заможно в пречудових селах, на родючих землях; працювати не будуть – для цього є люди третього сорту, не арійці. І потрібна для цього маленька дрібничка – поневолити декілька країн.

Ця шовіністська отрута впала на такий сприятливий ґрунт, що розповсюдилась із швидкістю чумної бацили. Так назва до нацистів і прикипіла: коричнева чума.

Щодо України у Гітлера був особливий план: план «Ост». За ним Україну передбачалося перетворити на продовольчу підставку для Німеччини, заселити німцями, а місцеве населення вислати у Сибір або ж знищити. Оставити якусь дещицю, аби було кому працювати. Але тільки тих, хто стане на коліна…

В думках фюрера так легко все складалося! Тож час розпочинати війну з СРСР.

4

22 червня Діна стояла в черзі по гас.

Був гарний літній ранок, вихідний день обіцяв присутність чоловіка, тож можна з дітьми піти прогулятися. Діна стала помічати між сином і дочкою величеньку різницю в поведінці. Зоя, що була на два рочки старша від брата, і досі гуляла тільки за руку з мамою, з долу нічого не піднімала, з доріжок не сходила, білих шкарпеток не бруднила. А от Віталік був – такий розбишака! За прогулянок він встигав забруднитися з ніг по маківку, позбивати носки чобітків (бо вважав за свій обов’язок штовхнути геть усе, що траплялося на його шляху), назбирати купу брудних камінців і напхати їх у кишеню. Коли з ними гуляв тато, він якось примудрявся цей вир безупинної енергії направити хоч в якесь кероване русло: камінчики пропонував шукати не абиякі, а певного виду. Це в нього звучало: шукати мінерал певної породи. Для Діни всі вони були однакові і однієї породи: купа бруду. Але за такої мотивації син хоч трохи притишував свої галасливі витівки.

Неподалік на стовпі висів міський гучномовець – дуже зручно, бо як черга завелика, не так дошкулятиме чекання, можна послухати новини.

Діна не одразу звернула увагу, що замість передавати новини, з чорного ебонітового нутра гучномовця ллються воєнні пісні. А рівно опівдні воно і прозвучало: фашистська Німеччина… без оголошення війни… запеклі бої… ворог буде розбитий.

Сказати, що у Діни відразу заходилося серце – значить, погрішити проти істини. Вона, правда, трохи прискорила ходу, аби швидше добутися додому і попросити Женю зрозуміло все пояснити. Може, то якісь локальні непорозуміння, як ото було на кордоні з Польщею. Надійка їй розповідала, що поляки зчинили заколот на кордоні, а наші військові примушені були опиратися. Через те, мовляв, і Павло виїхав… Може, і зараз щось на кшталт тих зіткнень. Де там кордон, а де Харків… Але коли Діна повернулася і побачила пополотніле обличчя чоловіка, зрозуміла, що відбулося щось жахливе.

– Ти чув заяву Молотова? – від порога спитала Діна чоловіка.

– Чув, – ледь чутно одними губами відповів Женя.

– І що воно означає?

– Не встигли. – Така відповідь чоловіка нічого не пояснила Діні. – Не встигли…

– Не встигли… Що не встигли?

– Закінчити нашу справу.

– Женя, ти при розумі? Тут війна почалася – а він про свої справи. Що тепер з нами буде? А може, до Харкова не дійдуть? Все ж таки велике місто, охорона…

– От до великих міст лізтимуть найперше…

Не сказати, що жахлива новина про початок війни миттєво заполонила свідомість харків’ян. Більшість населення ще пам’ятала заяви Уряду про налагодження відносин з Німеччиною, про укладений Пакт про ненапад…

Спочатку була боязка надія на якусь помилку. Поступово реальні події цю надію витискували, витискували… Але поки що це був страх перед невідомістю, а не жах очевидного.

Майже відразу оприлюднили Наказ про мобілізацію цивільних: призивалися чоловіки від 1905 по 1918 років народження. Женя був 1904 року, тож в першу хвилю мобілізації не підпадав.

Місто попри приязну літню погоду набирало чим далі похмурого вигляду: вікна перехрестили стрічки з паперу, в кожному дворі з’явилися таці з піском, діжки з водою. І обов’язково – протипожежний інструмент: лопати, сокири, ломи… Але