Володимир Селезньов - Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча

Так, наприклад, у культовому фільмі “Чапаєв” у ватниках хизуються Пєтька й Анка, демонструючи у такий спосіб “універсальність” цього одягу, однаково придатного для обох статей. З’являються тілогрійки і в інших тогочасних пропагандистських фільмах та творах мистецтва.

“Друге дихання”

Однак тільки Друга світова війна перетворила ватник у справжній культ, зробивши його, по суті, російським національним одягом.

Наказом Наркома оборони СРСР № 283 від 25 серпня 1941 року в військах була введена подальша модифікована версія ватника. Ватяна фуфайка зразка 1941 року відрізнялася від зразка 1932 року тим, що призначалася для носіння без шинелі. З цим було пов’язане введення коміра на тілогрійці, оскільки петлиці з відзнаками просто нікуди було розміщувати.

Ватний комплект складався з ватяної тілогрійки і ватяних штанів. Ватники шили з бавовняної тканини з ватним наповнювачем. Щоб уникнути зжужмення вати, куртку і штани простьобували знизу догори паралельними лініями. Натуральна тканина дозволяла тілу “дихати”, в той час як наповнювач забезпечував надійний захист від холоду. По суті, комплект білизна — ватник — шинель нагадував далекого предка сучасної системи “шарів” одягу, що їх застосовують у сучасних арміях. Байкова білизна становила натільний шар (нинішня термобілизна), ватник — утеплювальний шар (флісові куртки), шинель або кожушок — верхній, зовнішній шар (мембрана, “хардшелл”).

Колір тілогрійки строго не обговорювався і міг бути від чисто сірого до темно-зеленого або хакі. Іноді робили хлястики під поясний ремінь. Після війни ватники довго не виходили з моди, саме в тілогрійці підіймався СРСР із післявоєнної розрухи, зводилися нові міста, створювалася радянська імперія.

Однак найбільшого поширення в повоєнний час тілогрійки набули в таборах. Вони служили зекам вірою і правдою. Внутрішні й зовнішні кишені дозволяли ув’язненим тримати при собі особливо цінні речі, крім того, ватник був їм і подушкою, і ковдрою. Табірний спецодяг став розпізнавальною ознакою засуджених або засланих. У тілогрійках на фото того часу можна побачити і А. Солженіцина, і В. Шаламова, й І. Бродского і багатьох інших радянських дисидентів.

Треба зауважити, що з часом у ватника за його функціональністю з’явилася чимала кількість конкурентів, але все одно тілогрійки користувалися і користуються великою популярністю у людей, зайнятих серйозною справою — від простих робітників до професійних мисливців.

Нова хвиля захоплення ватниками виникла наприкінці 70-х років минулого століття. Тоді люди у ватниках із російських глибинок заполонили Москву. Москвичі їх боялися і намагалися з ними не зв’язуватися. Наприклад, казанські гопники їхали до Москви на заробітки. Робота передбачала можливе застосування ланцюгів і арматур, а ватник був ідеальним одягом для “махачів”, він не сковував рухів, амортизував удари. На спинах цінителів стьобаних курток були написані назви банд, до яких вони належали. Треба зазначити, що звичай писати і малювати цифри на спинах тілогрійок прийшов із “зони”, хоча в народній уяві він міг бути пов’язаний і з номерами на формі хокеїстів.

У Росії ватник набув небаченої популярності. Про ватник, так само як і про тільняшку, росіяни складають пісні та вірші. Тому не випадково словом “ватник” стали називати завзятих патріотів Росії. Можна ображатися або не ображатися на це, але для росіян ватник став більше, ніж одяг. Не випадково, під час відкриття Зимової Олімпіади в Сочі у 2014 році російська делегація вийшла у стилізованих тілогрійках.

Правнук малахая

Говорячи про ватник, варто згадати і шапку-вушанку. Вушанка для російської людини також більше, ніж просто шапка. Серед старшого покоління росіян, до прикладу, ще зовсім недавно було прийнято класти вушанку на ніч у холодильник, щоб зберегти хутро.

Нині в західному світі вушанка є невіддільною частиною стереотипного “образу росіянина”. Одним із типових уявлень іноземців про Росію є росіяни у фуфайках і вушанках, які гуляють, обійнявшись із ведмедями, по Красній площі. У вушанках і досі зображують росіян і в голлівудських фільмах.

Тому не випадково вушанку часто називають “російською шапкою”. Зокрема, в англомовних країнах є слово earflaps, але вживають його рідко. Найчастіше використовують слова ushanka, shapka і russian fur hat. Навіть у словнику “The Dictionary of Russia” вказано, що слово earflaps у тій же Америці використовується рідко і замінюють його на ushanka або ooshanka, яке стоїть у ряду таких варваризмів, як kolbasa, valenki, unty.

Однак, як і у ватника, походження російської шапки-вушанки зовсім не російське. За однією з версій вушанку в російську моду привнесли монголи. У рамках цієї версії походження російська вушанка стала спадкоємицею малахаю — головного убору монголів, який не тільки захищав їх від холодних степових вітрів, а й слугував захистом у бою. Малахаї робили з товстої овчини, і вони цілком могли врятувати воїна від удару шаблею навскіс і навіть від стріли, яка вже пролетіла пік своєї швидкості. Згодом малахай удосконалювали. Його відвороти стали розрізати на три частини, щоб під час потепління можна було підіймати їх нагору, зав’язуючи на маківці.

Існує також й інша версія — поморська. Згідно з цією версією, російська вушанка стала спадкоємицею наріжного каменю поморської моди — шапки-цибаки. Вона є тією самою хутряною шапкою-шоломом із довгими вухами, що можуть сягати пояса. У сильний мороз і вітер ними зручно обв’язувати шию, як