Софія Юріївна Андрухович - Жінки їхніх чоловіків

і стояла три години па снігу. Після лікування. В снігу. Гола. Босими ногами. Заді хати. Я думав, шо вона у батьків. Пішов до них — так і гак, кажу, де Люба? А вони кажуть: так і так, не приходила. Ну я і пішов її шукати. І найшов заді хати, всю сипу. Стоїть гола, босими ногами в снігу, після інституту, тікі вчора її привіз, сезон в Москві робив. А вона мені на зло — гола, в снігу! Шо я тікі не робив: ноги їй кип'ятком обливав, на піч клав — не помогло. Ну як ти, бабо, дурна — то шо ти від мене хочеш? Як баба дурна, то нічо не буде. А я їй двохповерхову хату лишаю, я їй всьо лишаю, мені нічо не треба. Я тікі розводу хочу. Хай мені підпише. А як не дасть — ну і не треба. Я і так піду. Я не хочу з нею жити. Ми з нею і сварилися всі дванадцять років, і не жили добре.

Ну от ти представ — от я твій коханий чоловік. Представила? Нє, ти не можеш представити, бо це не правда. Представ, шо ти і твій коханий чоловік, якийсь інший, ідете на річку і собі бавитесь. І я бризкаю тобі водичку на личко. Що ти зробиш?

Теж побризкаю, відповідаю, уявивши, що я і мій коханий чоловік ідемо на річку і він бризкає мені водичку на личко.

Ти теж побризкаєш, схвально каже він. (Я радію: правильна відповідь!) А вона — кричить, називає мене, шо я їй прічьоску спортив. Я їй кажу, я, блядь, тобі прічьоску спортив? Та ти даже в парикмахерську не ходила! Ти феном накрутилась! То іде я тобі прічьоску спортив? Пішла на хуй, кажу!.. І шо — все село тепер говорить, шо я такий мєрзавєц і падлюка. Я нічо не кажу — я падлюка, правда. Тепер я іду — там мене всі чекають: і брат, і сестра, і тьоіца. Всі мені будуть казати. А мені шо. Хай кажуть. Я їх слухати не буду. Я коли хотів полюбити перший раз, то мені мама не позволила. А тепер я другий раз полюбив, то ніхто вже мені не міг помішати: ні мама, ні брат, ні сестра, ні тьоща. Я так полюбив, шо жизнь покладу: Як про неї подумаю, то отут, отут! — каже він, кривлячись, ніби зараз заплаче, і б'є себе в груди.

Зводиться, хитаючись.

Я тобі ше зараз всьо розкажу, шепоче, захоплений до краю. Я тобі розкажу, а ти мені свою думку порадиш. Добре?

Я киваю.

Дядя Ваня знову гупає в тамбурин.

Потяг зупиняється. За вікном зовсім чорно. Мені стало зимно, я тремчу обхопивши ноги руками і поклавши голову на коліна.

На бічне сидіння кладе торби літня жінка в хустці.

Перепрошую, кажу я їй, зазираючи просто в очі. Чи не могли б Ви сісти тут? Бо я не хочу, щоб тут сідав один п'яний чоловік. Він говорить до мене.

Жінка з готовністю підхоплює свої торби, сідає навпроти і насипає переді мною величезну купу гарбузового насіння.

Дякую, кажу я, зворушена. Дуже Вам дякую.

Нема за що, донечко, радіє жінка. Я насушила, а їсти не маю часу, то хоч, думаю, в дорозі поїм.

За те, що вона сіла навпроти мене, я готова робити невідь-що, навіть їсти гарбузове і гасіння. Ми мовчки вдивляємося в темряву за вікном.

Збоку виростає дядя Ваня. ми повертаємо голови і неуважно, трохи здивовано змірюємо його поглядами. Він зніяковіло посміхається до мене, заскочений, розгублений, розчарований, ображений, засмучений. Якусь мить просто стоїть і посміхається. Тоді прямує далі, і я чую, як реве: Ти, Міша, дурний! Ти дурний! Ти такий дурний, як я!

А він старий, каже жінка, розлузуючи насінину, старий уже, сивий.

Мгм, підтверджую я, старий. Сивий.

Я думала — молодий якийсь.

Ні, хитаю головою. Він старий.

Ми знову відвертаємося до вікна. Мовчимо довго-предовго.

Так темно вже. Не видно нічого. Це ж час недавно перевели, тихо каже жінка.

Авжеж, темно, погоджуюсь я. Раніше зараз була би вже сьома.

Сьома чи п'ята? — хитро примружується жінка.

Я знизую плечима.

Ну, може, п'ята.

Ми знову сидимо мовчки.

Не, все-таки сьома.

Я поглядаю на годинник. Невдовзі виходити. Язик пече від насіння.

Приїхали, каже жінка, замотуючи хустку. Я думала, він молодий, а він старий, сивий.

Я ввічливо посміхаюся і знову дякую.

Невідомо звідки з'являється дядя Баня.

Я зараз вихожу, Іра, каже він, схиляючись до мене. Я прийшов попрощатися.

Милосердна жіночка-рятівниця, дилерка гарбузового насіння, з кам'яним обличчям втуплюється у вікно.

До побачення, кажу я. Щасливо.

Іра, ти на мене не обіжайся, сумирно, ніби телятко, бубонить дядя Ваня.

Я не ображаюся, непереконливо кажу я. До побачення.

Я знаю, шо я тут, може, це… Але ти не обіжайся, Іра. Я, може, трохи випив, але я хотів тобі побажати, шоб у тебе життя було в тисячу разів щасливіше, як у мене. Будь щаслива, Іра, і не обіжайся на мене.

Я не ображаюся. Дякую.

Не обіжайся, добре? — просить він, бачачи моє зніяковіння.

Потяг зупиняється. Вокзал яскраво освітлений. Я вже майже вдома.

Добре. До побачення.

Дякую тобі, Іра.

Дядя Ваня бере мою руку, низько-низько схиляється і цілує в долоню.

Щасливо, Іра.

Він виходить, а жінка з насінням хапає свої торби і зривається.

Прийшов, попрощався, каже.

На її обличчі намальована якась крива дурнувата посмішка. Кішці це не подобається. Кішка шипить на неприємну жіночку.

Вона щось бубонить і вилітає геть. Так, ніби я прокажена.

Почуваюся зрадницею. Я зрадила дядю Ваню. Обдурила його. Покликала огидну підлу жіночку з насінням. Не дослухала історію. Не сказала дяді Вані, що йому робити. А я, можливо, була останньою його надією.

Я бачу крізь вікно, як вони проходять повз вагон — дядя Ваня і двоє його товаришів. Ті горланять, підтримуючи під руки його велике тяжке тіло, штовхають у плечі.

Мені холодно і сумно. Я голодна. А ще мене нудить від гарбузового насіння.

Замкнена сама у великій порожній хаті, кицька сумує за тобою.

Тримаю в руці пакунок з білим лушпинням.

Зараз я його викину.

Пояснювальна записка

Причини.

1. Мене звати Ілона, а я хотіла б називатися Ісидора Коварубіо де Лос-Ланос (яка кохає Моріса Джеральда, який кохає Луїзу Пойндекстер, брат якої, Генрі Пойндекстер, їздить верхи на коні, абсолютно без голови).

2. Карл Євстахійович, мій чоловік, має чорні, густі та пишні, настовбурчені та