Нацуме Сосекі - Ваш покірний слуга кіт

— Оце сьогодні вперше почув, що в тебе є дядько. Ти мені про нього не розповідав. То це правда?

Ніби даючи зрозуміти, що такого запитання він чекав, Мейтей відповів:

— А-а, дядько! Він у мене страшенний впертюх… Це теж експонат з дев’ятнадцятого століття, — Мейтей позирнув на господаря та господиню.

- Ха-ха-ха… Ви завжди розповідаєте такі цікаві речі. А де ж він проживає?

— У Сідзуока. І не просто собі живе, а з тьоммаґе [93] на голові, Я не надивуюся. Ти йому кажеш: «Надягніть шапку», — а він так гордовито відповідає: «Я дожив до похилого віку, а ще не відчував потреби в шапці». Або: «Холодно, поспіть ще трохи», — а він: «Людині досить і чотирьох годин сну, а спати довше — розкіш», — і встає до схід сонця. Дядько полюбляє хвалитися: «Не один рік я наполегливо тренувався, щоб звикнути спати чотири години. Однак замолоду цього не вдавалося зробити — мене увесь час хилило на сон. Яка радість, що вже тепер я досяг такого віку, коли можу зробити все, що схочу». Тож нема нічого дивного, що у шістдесят сім років йому не спиться. І справа тут не в тренуванні чи якійсь іншій нісенітниці. А проте він упевнений, що домігся успіху лише завдяки силі духу. Тому-то, як виходить з дому, не забуває взяти залізне віяло.

— Навіщо воно йому?

— Не знаю. Бере, та й годі. Думаю, замість кийка. До речі, недавно з ним трапилася дивна пригода, — цього разу Мейтей звертався до господині.

— Он як! — господиня спромоглася на подив.

— Навесні цього року несподівано приходить від нього лист: «Терміново вишли циліндр і сюртук». Я розгубився і поспішив зробити письмовий запит. Незабаром надійшла відповідь, що циліндр і сюртук потребує сам старий. 3амовлення необхідно було виконати до двадцять третього числа, коли в Сідзуока відзначають свято перемоги. Але дивна річ, у листі було таке: «Купи капелюх помірної величини, розміри сюртука вибери на свій розсуд і замов пошити у «Даймару»…

— Невже тепер у «Даймару» шиють європейську одежу?

— Та ні, сенсей, він просто переплутав з «Сіракія».

— Як же це «вибери на свій розсуд»? Це ж важко.

— На те він і мій дядько. Це в його дусі.

— Як же ти дав собі раду?

— А що ж я мав діяти? Вибрав на свій розсуд і послав.

— Теж мені розумник! І що, вгадав розмір?

— Видно, дядько задовольнився. Бо в місцевій газеті я вичитав, що того дня ясновельможний Макіяма був у розкішному сюртуку, а в руці мав залізне віяло…

— То з віялом він не розлучається?

— Так, я думаю покласти його дядькові в труну, коли він помре.

— Добре, що капелюх і сюртук підійшли йому.

— Якби ж то! Я теж радів, що вийшло на лад. Та невдовзі одержую пакунок. Ну, думаю, не поскупився старий на віддяку. Розпакував, дивлюсь — аж там циліндр, а на додачу лист: «Щиро вдячний, що ви зласкавились на моє прохання, але циліндр трохи замалий. Тож, якщо вам не важко, передайте його шапкареві, нехай розтягне. Потрібні для цього гроші перекажу поштою».

— Який же ти недбайливий! — дорікнув господар, зрадівши, що на світі є люди недбайливі, як і він. По хвилі він спитав: — А що ж далі?

— Я почав сам його носити.

— Отой циліндр? — господар захихотів.

— Оце такий барон? — зчудувалася господиня.

— Хто?

— Та ваш дядько з залізним віялом.

— Де там! Він учений — китаєзнавець. Замолоду гибів над книгами Конфуція і його учнів, а тому й досі, коли всюди сяють електричні лампи, ходить з тьоммаге на голові. Що ти з ним удієш? — сказав Мейтей, нервово потираючи підборіддя.

— Але ж, стривай, ще недавно ти говорив про барона Макіяму!

— Говорили, говорили, я теж чула, — один-єдиний раз погодилась з чоловіком господиня.

— Он як, ха-ха-ха… — ні сіло ні впало розсміявся Мейтей, а згодом спокійно додав: — Усе це вигадка. Якби у мене був дядько барон, я б уже принаймні доскочив посади директора департаменту.

— А я думаю, що за чортівня, — втішився заклопотаний господар.

— Ого! То ви частенько так поважно брешете, як оце зараз? Ви мастак туману людям пускати, — захоплено проказала господиня.

— Куди мені до тієї жінки.

— Та ні, ви теж не пасете задніх.

— Але ж, люба пані, я прибріхую задля жарту, а в неї брехня підступна, подвійна, сказати б, злоякісна. Якщо ми не зможемо відрізнити примітивну хитрість мавпи від вродженого почуття гумору, то доведеться богові комедії пожаліти, що перевелися на світі благородні люди з гострим розумом.

— Хто його знає, - і господар понурив очі.

— Ет, все одно, — сміючись, мовила господиня.

Ще ні разу моя нога не ступала по той бік завулка, тож не дивно, що я не маю жодного уявлення про Канедову садибу. Лише тепер почув про неї. Вдома ніколи не заходила мова про ділків, а тому я, живучи на ласкавому хлібі господаря, ніколи ними не цікавився — вони просто для мене не існували. Однак, підслухавши краєчком вуха розмову під час несподіваного візиту Ханако й уявивши собі вроду її доньки, їхнє багатство, родовитість і могутність, навіть я, простий кіт, уже не міг спокійно вилежуватися на веранді. До того ж мені стало жаль Канґецу-куна. Яка користь, що він закінчив університет і став фізиком? Ця Ханако підкупила професорову, дружину рикші, ба навіть Тенсьоін з багатострунним кото; розвідала про нього геть усе, навіть те, що йому викришилися два передні зуби, а він лиш підсміюється і знай крутить мотузок хаорі. Не всяк одважиться підступити до жінки з таким здоровецьким носом. Господар, звісно, не буде втручатися у цю справу, тим паче, що в нього обмаль грошей. Мейтей живе в достатку, але він справжнісінький Ґудзен Додзі, тож допомоги від нього марно сподіватися. Кому-кому, а сенсею, що виступає з доповідями про механіку повішення, можна поспівчувати. Тому було б несправедливо, якби я не наважився прокрастися у ворожий табір і не вивідав, що ж там відбувається. Я простий собі кіт, але, живучи в домі вченого, що іноді почитує Епіктета і стукає його книгами по столу, відрізняюсь від дурних і нетямущих пересічних котів. Лицарський дух, що спонукає мене до такої авантюри, ховається на кінчику мого хвоста. Йдеться не про те, щоб віддячити Канґецу-кунові, або, тим більше, віддатися тому шаленому збуренню крові, коли безоглядно кидаєшся рятувати когось із біди.