Оксана Стефанівна Забужко - Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період

цьому сенсі Куліш виявився не на часі — відповідно і його розуміння відступництва могло би бути глибшим[65]. Відзначивши ту обставину, що впродовж усієї підневільної, недержавної української історії культурно-провідна верства, замість спиратися на питомий етнічний ґрунт, «не виробила просвіти в своїм народі і поривала очі на чужу» (попервах «самохіть полячилась», відтак — «так само, як за панування польського» — нехтувала своєщиною «задля московського панства, помазаного чужоземщиною», «з ним-бо наші пани своячились і єдинились; з ним у царській службі і в придворних церемоніях товаришували; до московських дуків, яко людей могучих, лестились; до їх моди і до їх звичаїв приспособлювались», так що врешті «наші восточні сусіде самою перевагою власті, сили, достатку позбавили нас у свою чергу національного верховіття» [61, 78]), відзначивши, отже, відступництво освічених класів як парадиґму української історії, Куліш, проте, не сягає в розумінні цього феномену за межі іманентно-культурної інтерпретації. Цим провокується Франкове незадоволення: «…виною українському народові ставиться й те, що „такі руські люди, як Замойські та Жовковські, пригорнулися до культурного гурту“ поляків. „Се нам сором, — каже д. Куліш, — що ми не виробили собі під візантійщиною культури, рівноважної з римською“. Чи не смішний закид в устах історика? …Як коли б Замойські, Сапіги та Жовковські для того пригорнулися до польського культурного гурту, що він був  к у л ь т у р н и й,  а не для того, що він був  п а н у ю ч и й?» [109, 169].

Втім, крім П. Куліша та Л. Штура, Франко мав у висвітленні проблеми зради ще одного, на цілком інших етичних засадах уґрунтованого попередника — А. Міцкевича. У системі вартостей класика польського романтизму нація (Польща) становила абсолют, безумовну й беззастережну, зовнішню індивідуальному людському буттю підставу моральної свідомости — відданість Польщі й самопосвята задля неї виступали єдино валідним критерієм моральної діяльности (у «Книгах польського пілігримства» наведено притчу про лікарів, що сперечалися коло ліжка хворої, навзаєм обстоюючи один із-перед одного свої методи лікування, тоді як зрозпаченому синові пацієнтки залежало лиш на тому, аби вона одужала, — байдуже, яких засобів на те заживаючи: хвора мати — то Польща, коментує Міцкевич, а істинним її сином є той, хто не стане зважувати з холодним серцем ескулапа, який шлях її відродження буде вартіснішим — демократичний, аристократичний чи ще який, — а віддасть їй всі свої сили в пасіонарному пориві й тим поставить на ноги [167, 47—50]). Відповідно й проблема зради в Міцкевича обертається інакше: це не є національна зрада-відступництво, як у Куліша (благо польська свідомість, на відміну від української чи єврейської, не знає національного дуалізму, а отже, й проблеми національного вибору — бути поляком завжди означає бути ним у всьому — дорівнювати самому собі); натомість це — так звана «патріотична зрада» (Франко), зрада-підступ, зрада-обман, удаване відступництво з тим, щоб украстися до ворога в довіру. Ревний апологет, сказати б, «національно-телеологічної» етики, Міцкевич був переконаний, що, оскільки на зміну «міфологічним епохам» (дохристиянській і християнській) гряде нова, коли головною дійовою особою стане нація [162, 37—38], то саме Польща, названа ним у першій лекції з циклу прочитаних у 1840—1844 pp. у Паризькому Collège de France «Коперником нової моралі» [173, т. 2, 29], закладає таким «націоцентричним» моральним кодексом підвалини нової цивілізації. У написаній на історичний сюжет поемі «Конрад Валленрод» (1825), довкола котрої ще за життя Міцкевича точились етико-філософські дискусії[66], поза типово романтичною історією національного героя — литовця Альфа-Вальтера, який під іменем Конрада Валленрода зробився Маґістром ордену хрестоносців і, очоливши їхній черговий похід на Литву, призвів німецьке воїнство до загибелі, а потім, викритий, сам наклав головою, міститься своєрідна дефініція зради з позицій «націоцентричної» етики. «Ти невільник, — каже героєві його духовний наставник, — а єдина зброя невільників — це зрада». Етос поневоленої нації виключає, чи принаймні робить необов'язковим додержання норм традиційної моралі.

Ось цього моменту в Міцкевича Франко ніколи не зміг сприйняти ні як мислитель — філософ національної ідеї, ні як «цілий чоловік». У 1897 р. Франко публікує в «Die Zeit» із нагоди Міцкевичевого ювілею славнозвісну й певним чином етапну для своєї біографії статтю «Поет зради» — етапну не тільки через те, що ознаменував нею розрив із польськими радикалами, для котрих польські національні інтереси під час виборів 1897 р. виявилися, цілком у дусі Міцкевичевої етики, первиннішими за елементарну морально-правову справедливість щодо української сторони, — ширше, це був розрив із польським громадянством узагалі, зрада-бо польських колег і однодумців стала для Франка — одного із співзасновників Польської партії людової, співробітника протягом 10 літ «Kuriera Lwowskiego», палкого шанувальника польської культури (почасти нею і вихованого!), зрештою, і польськомовного автора (як підрахував М. Якубець, п'ята частина його спадщини писана по-польськи, причому це не лише листи або статті до польськомовних видань, а й художні твори! [149, 129]) — тим ударом, після якого він сповна так до кінця життя й не оправився. Того ж року він напише в «Die Zeit»: «…в усіх польських програмах і ідеалах є точка, з котрої найкраще можна випробувати їх політичну і культурну вартість, а то є питання про їх відносини до русинів» [129, 321], — і після цього вже остаточно стоятиме на тій позиції, що «все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими „вселюдськими фразами покрити  с в о є  д у х о в е  в і д ч у ж е н н я  в і д  р і д н о ї  н а ц і ї“» [123, 284]. Тобто йдеться про перелом у Франковому світогляді, про межу в його внутрішній біографії — про крах доти ще тліючої ілюзії щодо пріоритету інтернаціонального над національним.

Але водночас повне злиття моральної свідомости з національною, «дезавтономізація» етики на засадах національного ідеалу залишилися для Франка річчю однозначно неприйнятною, ба більше: згубною, у кінцевому підсумку, для тієї ж таки нації, що сповідує подібний еґоїзм. Стаття «Поет зради», котрою Франко, таким чином, не лише звів порахунки зі своїм «польським» минулим, а й самовизначився в координатах моральної свідомости як національний поет — носій національного ідеалу[67], завершується надзвичайно промовистим у цьому відношенні пасажем: «…ми розглянули майже всю поезію Міцкевича і сподіваємося, що ми дали досить доказів того, що зрада в своїх найрізноманітніших формах творила головну тему майже всіх його поезій, що ця зрада — й це найхарактерніше — малюється тут не як низька хиба, як заперечення етичного почування, але дуже часто як щось геройське, а деколи навіть як щось ідеальне, продиктоване найвищим патріотизмом. Сумний, мабуть, був час, коли геніального поета зіпхали на такі манівці, але й