Ірен Віталіївна Роздобудько - Якби

хто переходить певну межу, за якою твоєю найбільшою мрією стає думка про новий порохотяг?

Я згадала очі ТІЄЇ дівчинки, яку давно забула. Вона не могла бути мною!

Дівчинка з очима на пів-обличчя, з розпашілими щоками, довгими косами кольору старого гречаного меду. Це просто чиясь підступна гра.

Але як я мушу зіграти в неї? На це питання поки що не було відповіді. Знала одне: треба повернутися. Негайно. Бути поруч. І… зняти з себе ті рожеві окуляри — брехливі рожеві окуляри, які досі були на моєму дорослому носі. Хто ті люди, що народили її?

Згадала посмішку жінки-«Весни» і засипане попелом підвіконня. Чорну постать в арці. Але більш за все мене хвилював той нічний візит і обличчя, повернуте до Місяця у вікні. Було в цьому всьому щось незрозуміле.

Певно, мені треба взяти ножика і безжально обстругати себе з усіх боків, аби дійти самої серцевини, самого початку того стану, який буває лише у дитинстві: ти — без шкіри, ти сам на сам зі світом, ти любиш його, і тобі здається, що і він любить тебе. І навіть біль чи несправедливість сприймаєш як щось природне і лише дивуєшся тому, що і біль може бути невід’ємною складовою щастя, яке мусить бути трохи підгорілим, як манна каша в дитячому садку…

Корок на дорогах потроху розсмоктувався, і з наближенням до околиці спального району мене все більше охоплювало тремтіння, яке буває перед операцією.

— Де вам зупинити? — запитав водій.

Я вказала рукою тролейбусну зупинку.

— Ви впевнені? — здивувався водій. — Я можу — до самого під’їзду…

— Ні, дякую. Хочу пройтись… — сказала я.

— Неприємності? — чомусь запитав він, відраховуючи здачу.

Я стенула плечима і несподівано для себе запитала:

— Ви пам’ятаєте, ким хотіли бути в дитинстві?

Він здивовано поглянув на мене в дзеркальце.

— Юрієм Гагаріним! Тоді всі цього хотіли. А тепер мій син хоче бути менеджером компанії «Міцубіші»…

Я подякувала і вийшла з авто.

Щоразу, як наближалася до заповітного рогу, на мене навалювався страх не знайти цю, як сказав мій сьогоднішній співрозмовник, «лазівку». Тому так і спішила сюди — без грошей і не переодягнувшись у сукню десятирічної давності. Навіть не зауважила, що на мені знову були джинси і легенький шовковий топ.

Загортаючи за ріг, пришвидшила кроки. Потім побігла…

…І пірнула в шквал болю. Навіть не звернула уваги на тимчасову втрату свідомості. Хотіла одного: відкривши очі, побачити перед собою старий двір у бузково-рожевих сутінках.

Відкрила. Побачила.

І жадібно вдихнула повітря, ніби випірнула з-під товщі води.

Вдалося…

…У квартирі йшла вечірка.

Навіть не встигла забігти до своєї кімнати, як мене запросили за стіл. Ще б пак! Як не запросити до компанії незнайому панянку, одягнуту, як заморська кінозірка!

Стіл вже втратив свою первозданність, але, як годиться, для мене знайшлася добра порція олів’є і шматок пирога з капустою. І склянка нудотно-приторної «Варни», звісно, теж.

Я накинулася на все це, мов вовк. Тільки зараз згадала, що не їла майже добу. А чашка кави, випита ТАМ — на відстані тридцяти років уперед, — не рахується!

Я сиділа, затиснута з усіх боків галасливими незнайомцями, наставивши вуха і набравши до рота води. Голоси чула, мов крізь вату, — очевидно, так спрацював давно забутий приторний «шмурдяк» з красивою назвою болгарського містечка.

— …а всю шваль вже повивозили за сто перший кілометр. Сам бачив, як повій саджали до «газиків» і «жучків». Ну, я вам скажу — видовище! Вони верещать, ноги підіймають вище голови… — говорив молодик з розпашілим червоним обличчям, що сидів навпроти.

— Вся шваль лишилася там, де лишилася… — тихо буркнув мій сусіда зліва.

— Що маєш на увазі? — нашорошився мій візаві.

— Те, що чув. Уся, як ти кажеш, шваль лишилася у своїх кріслах. Місяць до Олімпіади, а вони, бач, уже місто чистять… Повії їм не догодили, навіть дивно…

— Митю, замовч!

Це вигукнула жінка з високою зачіскою — певно, дружина того «Миті» — і досить виразно штовхнула того ногою під столом, аж стіл здригнувся.

— Чому ж, нехай продовжує! — образився молодик. — Легко говорити, коли там не був. Я на відміну від тебе два місяці на будівництві олімпійського селища карячився і знаю, що кажу.

Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:

— А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!

Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:

— Точно! Давай — за справедливість!

— А я за таку справедливість пити не буду… — буркнув той, кого назвали Митею.

— Тобі і не пропонується!

— Хлопці, не сваріться! — почувся жіночий голос з дальнього краю столу. — Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?

— Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… — промовив хтось.

— Так то ж на вокзал треба їхати… — підхопила жінка з касетами.

— Так, люди, пепсі-кола є, - поважно сказав Павло. — Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з’явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.

— Що за автомати?

— Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється — і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! — захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.

— Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, — зневажливо пробурмотів Митя.

— А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! — затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.

— Ага! — значущо підтвердив Павло. — Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…

— «Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни — і завтра знову виїжджаю, — підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. — Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.

Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.

— Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили — і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених