Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Червоний 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Червоний" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 73
Перейти на сторінку:
зручніше.

— Називай, як хочеш, ти гість. — Він повів плечима.

— Говорити сам на сам будемо чи при свідках?

— Відразу ти так — при свідках... Мені ховатися від своїх нема чого. Ось лиш хлопці саме збиралися подихати, розім’ятися, до річки сходити. Тут річка недалеко, — Червоний говорив рівним голосом, зовсім, здається, позбавленим жодних емоцій. — Помитися треба, тут сидіти — зовсім засмердиш.

— Вода вже холодна, — промовив я, аби щось сказати.

— Холодна, — погодився Червоний — далі називатиму його так. — Тільки тут хвороб насправді більше, ніж у проточній воді. Там, у протоці, змивається.

— Чого ж тоді ви тут сидите, мов щури? — вирвалося в мене.

Не озирнувся, почувши тривожні для себе звуки за спиною. На це Червоний зробив якийсь жест рукою, і всі, хто був у бункері, по одному вилізли назовні. Тепер ми залишилися самі. Судячи з того, що в підземелля тягнуло свіжим осіннім повітрям, вхід лишили відчиненим.

— Щури, кажеш... — Червоний пройшовся бункером, розминаючись та пригинаючи голову, бо в цьому місці стеля опускалася й сягала йому маківки. — А ви, як по землі ходите, — наче собаки цепні? Так?

— Ми — це хто?

— Ви, українці, старанно служите тим, хто нищить наш народ. Ось ти ж українець. Не москаль, не поляк, не жид. Звідки сам?

— Чернігів.

— З самого міста?

— Можна і так сказати. Батьки перебралися з села, коли я ще малим був.

— Чому твоє місто тепер під комуняками та москалями, а ти нічого не робиш, пане Середа? — запитав Червоний.

Мені здалося — відповідь йому саме тепер потрібна менш за все. Бо зловив себе на думці: що б я не відповів, на все він матиме свої залізні аргументи. І кожне моє слово він поверне так, що я помиляюся, якщо не взагалі — виявлюсь дурнем. Натомість видушив із себе:

— Я тобі не пан, громадянине Червоний.

— Отак! — вигукнув він. — А хто? Товариш?

— Хоч би й так.

— Може, ти партійний?

— Не встиг. Тільки це нічого не змінює.

— Що б ти хотів змінити, лейтенанте Середа? — І знову я відчув себе в глухому куті, тоді як Червоний вів далі: — Гаразд, нехай ти товариш, а я — громадянин. Тільки громадянин — чого? їхнього совіцького союзу.

— Нашого, — коротко відповів я.

— Тож вашого. Тоді поясни мені, Михайле Середа, чому всюди, де нема комуністів, називатися громадянином і мати громадянські права — це честь. А тут «громадянином» тебе називають, коли позбавляють громадянських прав. Ніколи не думав про це, друже Михайло?

— Про що...

— Про те... — Червоний перервав мене, далі не підносячи голосу, говорив рівно, спокійно та впевнено, не лишаючи шпарини для дискусій. — Коли ти вірний владі, ти для них — товариш. Але щойно стаєш для них ворогом народу, відразу перестаєш бути товаришем. Тебе заковують у кайдани, тягнуть в тюрму, там б’ють смертним боєм, і ти вже не товариш — ти громадянин. Лише громадянин! — він красномовно підніс до стелі вказівного пальця. — Без прав, поза законом, вимазаний власною кров’ю, власним лайном, злочинець для комуністів та народу: ось що таке для совєтів означає «громадянин». Товаришів голодом морити не можна. Громадян — дуже просто, досить віддати належний наказ із Кремля.

— До чого тут голод?

— Бо, Михайле Середа, це влада морить українців голодом! — Я відчув, що бандерівський командир потроху заводиться. — Так само, як морила їх у тридцять третьому. Ти жив у місті, ти цього не відчув. Хоча напевне не був тоді малим. Скільки тобі років, лейтенанте?

— Ну, скажімо, двадцять сім, що це змінює?

— Знову ти нічого не хочеш змінювати! — Червоний розвів руки і легенько ляснув себе по стегнах. — Ти в Чернігові до школи ходив, так?

— Авжеж.

— Добре вчився?

— Грамотний. — І тут же вирвалося: — Не хвилюйся.

— Та я бачу, що грамотний. Тільки тебе чомусь нічого з того, про що ми говоримо, зовсім не хвилює. То ти літери знаєш, читати вмієш, писати протоколи — теж. Але це ще не означає, друже Михайло, що ти грамотний. їсти в школу мама давала?

— Ну, давала, — розмова, як на мене, йшла у якийсь дивний для мене бік. — Хліб із салом замотувала у вощений папір...

— Сало, кажеш, із хлібом... Ти тоді, напевне, записався в піонери. Було?

— Припустімо.

— І тобі, піонеру, нічого не казали про те, як українці, поки ти в місті їси хліб із салом, сотнями й тисячами пухли з голоду по селах?

Я справді чув таке від батьків. Навіть знав: від голоду померли в селі родичі майже в усіх наших сусідів. Тільки про це розповідали тихо: вважалося пропагандою. Хто поширював подібні чутки, по того приходили з НКВД.

— Говорили — неврожай, — відповів обережно. — А ще куркулі згноїли в землі хліб, щоб підірвати курс на індустріалізацію.

— Так вам і говорили?

— Саме так!

— Добре, нехай. А по довколишніх селах пантрували комсомольці з гвинтівками. їх мобілізовували та ставили в оточенні довкола кожного села. Аби жодна жива душа звідти не вибралася. Люди доходили до того, що починали їсти собі подібних. І до гріха людожерства доходило всюди, де в Україні вже ствердили червону владу.

— Брехня...

— Правда, — відчеканив Червоний. — Правда, лейтенанте. І ти, виходить, не такий уже грамотний, щоб цю правду собі сказати. А заразом — сліпий та глухий, бо нічого не хочеш бачити й чути. От скажи, чому на іншому боці України знову був страшний голод? Тільки не кажи, що нічого не чув!

Я не просто чув — я бачив це на власні очі, коли службові обов’язки вимагали виїзду з Чернігова в район. Тепер зізнаюся: намагався не дивитися на тих, хто мучився від тифу й дистрофії, і не слухати моторошних розповідей про те, як люди навесні їдять лободу, листя дерев, полюють за бродячими псами та вишукують у полях здохлих гризунів. Ось тільки з ворогом про це говорити не хотілося. Тоді лише відповів Червоному коротко:

— Засуха була велика. Запасів хліба виявилося не досить. Газети писали.

— Чому ж мало? Куркулів уже нема, нікому хліб гноїти, — у голосі Червоного чулася зла іронія. — Кажеш, газети читаєш... А не писали твої газети, як наші, тутешні села збивають у колгоспи, щоб потім продукти масово відправляти на Схід? Тільки, друже Михайло, ніяких голодуючих це зерно не рятувало! Все йшло туди, в Росію чи за кордон. Поки в Україні масово мерли люди, комуністи

1 ... 27 28 29 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний"