Чарльз Буковський - Сендвіч із шинкою

“Генрі!” закричав Лисий. “ДИВИСЬ!”  

Я поглянув. Через поле до нас прямував Вагнер, а за ним слідували хлопці, що грали у футбол плюс усі хлопці й дівчата, що дивилися гру.

“Піт!” закричав я, “сюди йде Вагнер, а з ним ще 50 чоловік!”

“Блядь!” вигукнув Піт.

“От чорт,” сказала Ліллі.

Ми з Лисим почали тікати. Ми вибігли крізь ворота й пробігли півкварталу. Ми зазирнули крізь паркан. У Піта з Ліллі не було шансів. Вагнер підбіг до машини і шарпнув двері. Машину оточили і ми більше нічого не бачили...

Після цього ми більше ніколи не бачили Піта і Ліллі. Ми навіть не знали, що з ними трапилось. Нам з Лисим впаяли по 1000 штрафних балів, що поставило мене на перше місце, з 1100 балами в запасі. Я аж ніяк не встигав відпрацювати їх. Я залишався у Маунт Джастіні навіки. Звісно ж, це довели до відома моїх батьків.

“Пішли,” скомандував батько і я попрямував до ванної.

Він дістав пасок.

“Знімай штани і труси,” гаркнув він.

Я не скорився. Він простягнув руку, розщібнув мій пояс і стягнув з мене штани. Потім труси. Пасок ударив. Все було те ж саме, той же звук, той же біль.

“Ти доконаєш свою матір!” кричав він.

Він знову вдарив. Та сліз не було. Мої очі були на диво сухими. Я захотів його вбити. Має ж бути якийсь спосіб. Через кілька років я зможу забити його до смерті. Та мені хотілося зробити це зараз. Він не був вартий нічого. Мабуть мене всиновили. Він знову вдарив. Я все ще відчував біль, та страху вже не було. Ще один удар. Кімната більше не розпливалася. Я все чітко бачив. Здавалось, ніби батько відчув цю зміну в мені, тож почав лупцювати все сильніше й сильніше, та чим більше він бив мене, тим менше я це відчував. Він був майже безпорадним. Щось сталося, щось змінилось. Батько спинився, віддихуючись і я почув, як він вішає пасок на місце. Він пішов до дверей. Я розвернувся.

“Агов,” сказав я.

Батько повернувся й поглянув на мене.

“Давай ще трішки,” кинув я йому, “якщо тобі від того покращає.”

“Не смій так зі мною говорити!” гаркнув він.

Я подивився на нього. Я побачив складки шкіри у нього під підборіддям і навколо шиї. Я бачив сумні зморшки й тріщини. Його обличчя нагадувало застарілу потріскану шпаклівку. Він був у майці, яку розтягувало обвисле пузо. В очах більше не було люті. Його очі дивилися кудись убік, та не на мене. Щось сталося. Рушники знали це, душ знав це, дзеркало знало це, ванна знала це і навіть унітаз знав це. Батько розвернувся і вийшов крізь двері. Він також знав це. Це був останній раз, коли я був битий. Ним.  

28

Середня школа минула доволі швидко. В кінці 8 — на початку 9 класу в мене розвинувся фурункульоз. У багатьох хлопців були прищі, проте не такі як у мене. Мій випадок був дійсно жахливим. Це був найтяжчий випадок у місті. Прищі й нариви були у мене на обличчі, спині, шиї і навіть на грудях. Це почалося якраз тоді, коли мене почали сприймати як крутого хлопця. Я все ще був крутим, але це було дещо інакше. Мені довелося відступити. Я почав спостерігати за людьми з відстані, так, ніби дивився виставу. Вони всі грали на сцені, а я сам сидів у залі. Я ніколи не ладнав з дівчатами, та з розвитком хвороби я втратив усі шанси. Дівчата стали від мене ще далі, ніж були до того. Деякі з них були справді гарними — їхні сукні, волосся, очі, хода. Мені було б добре хоча б від того, що я міг би просто гуляти з ними, ходити й теревеніти про все і водночас ні про що, більше я нічого не вимагав.    

Також, як і раніше, я просто притягував до себе халепи. Більшість учителів не довіряла мені й не долюблювала мене, особливо вчительки. Я ніколи не казав нічого непристойного, та вони все твердили, що це моє “відношення.” Їм не подобалось, як я сиджу зсутулившись, чи “яким тоном” розмовляю. Мене постійно звинувачували у “висміюванні,” хоча за собою я такого не помічав. Мене часто виставляли з класу під час уроку, або й відсилали в кабінет до директора. Він завжди проводив одне й те ж покарання. В кабінеті у нього була телефонна будка. Він змушував мене стояти в в ній із замкнутими дверима. Я провів багато часу в тій будці. Єдиним чтивом там був “Ледіз хоум джорнал”. Це була спланована тортура. Тим не менш, я читав “Ледіз хоум джорнал”. Я прочитував кожен новий випуск. Я сподівався, що хоча б так дізнаюся щось про жінок.

До часу випуску в мене набарлося вже 5000 штрафних балів, та мені не було до того діла. Вони хотіли мене здихатись. Я стояв у черзі учнів, що проходили до аудиторії по одному. На нас були дешеві шапочки і мантії, що передавалися від покоління до покоління випускників. Ми чули ім'я кожного, кого викликали на сцену. Виспуск середньої школи перетворили на срану виставу. Оркестр грав гімн школи:

О, Маунт Джастін, О, Маунт Джастін

Ми будем пам'ятатимем тебе завжди,

Допоки б'ються наші серця

Нашою матір'ю залишишся ти...

Ми стояли в черзі, чекаючи коли нас викличуть на сцену. Наші батьки і друзі сиділи в залі.

“Мене зараз знудить,” сказав один хлопець.

“Переходимо з одного лайна в інше,” сказав інший.

Здавалося, дівчата ставилися до цього більш серйозно. Саме тому я й не довіряв їм. Здавалося, ніби вони є частиною усіх незгод. Ніби вони і школа співали одну й ту ж пісню.

“Ця фігня мене грузить,” сказав хлопчина. “От би зараз закурити.”

“Пригощайся...”

Інший хлопець простягнув йому цигарку. Ми пустили її по колу. Я затягнувся і випустив дим носом. Потім побачив, як заходить Керлі Вагнер.

“Зацініть!” гукнув я. “Ось іде сракоголовий!”

Вагнер підійшов до мене впритул. Він був одягнений у свій сірий спортивний костюм, зовсім так же ж, як і тоді, коли я його побачив уперше і всі подальші роки. Він став переді мною.

“Послухай,” сказав він, “ти думаєш, що звалиш від мене тільки через те, що закінчуєш цю школу, але ти помиляєшся! Я буду переслідувати тебе до кінця життя. Я знайду тебе хоч на краю