Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця

Та й спав спокійнісінько.

Не чув і німецького гелготіння рейтарів — біля дверей та під вікном.

Не чув і цюкання сокир коло шибениці, яку найманці-угри майстрували на майдані проти каземату.

Не чув, як у соломі шаруділи пацюки.

Не чув і того, як Ложка, з діда-прадіда звикши до полювання по норах на харсунів та лисів, розгрібав кривими короткими лапами пацючі діри під стіною, шукаючи виходу на волю.

А Козак Мамай спав та й спав, ніби в Святвечір наївся шуликів.

I снилась запорожцеві одна дівчина… в городі Мирославі… котру він міг приголубити тільки вві сні: вона саме скаржилась на нього, гончарівна Лукія, непевному Козаковому побратимові, нормандцеві де-Бопланові, ідо його повернення на береги Дніпра, не знаючи про його смерть, Козак Мамай чекав увесь цей час.

Бо вірив: коли живий, француз додержить слова і знов повернеться на Україну, де прожив мало не двадцять років, будуючи проти сили козацтва фортеці, дбаючи про розширення польських володінь на Україні, про вигоду й славу королів, — це все по службі! — а по дружбі вболіваючи за трудящий люд країни, тішачись її краєвидами, приятелюючи з козаками, упадаючи коло українських дівчат.

Він тоді полюбив Наддніпрянщиму і мріяв, уже не служачи польській короні, сюди повернутись. Він надрукував у Франції «Опис України», випустив і вісім карт, гравірованих відомим голландським художником Гондіусом, а наш Козак Мамай якийсь примірник тих карт, помальованих барвисто, відняв колись у польського воєначальника в бою на Жовтих Водах: панство з тими картами в руках гарбало багатства України.

Бачив колись Мамай у покійного Богдана й велику Бопланову карту Польщизни: її тримав перед собою гетьман, приймаючи королівських послів, і карта ця лежала перед ними, як погроза…

Але Боплана в ту пору коло Дніпра вже не було: облишивши службу в війську польському, де був капітаном артилерії, він повернувся до Франції, в Руан, бо, можливо, передчуваючи близький на Вкраїні початок нової визвольної війни, воювати проти народу нашого більш не хотів…

А тепер, у гетьманській хурдизі, він Козакові снився.

Ще молодим, моторним і дотепним снився, як був тоді, коли, для вигоди поляків, мурував у Калиновій Долині дві фортеці, які мали замкнути вхід і вихід з міста Мирослава.

Вони вві сні й зустрілись ненароком.

Вже скинувши одежу капітана артилерії, в трикутнім капелюсі з кольористим пером, у зеленім французькім каптані, в жабо, в червоних панчохах, в довгогривій перуці «алонж» — Боплан повертався з відправи в домініканському монастирі, що з гори хижо навис над містом Мирославом, і затримався серед калини.

Було йому либонь приємно подивитись на зарості калинових кущів, на білі кетяги, на супротивне черешчате листя, на білі, круглі, п'ятикутні пелюсточки, цнотливі й зимні, з діамантами роси на всіх суцвіттях.

I снилося Мамаєві, що він сказав:

— Цю квітку змалювати б на гербі України: в деяких народів суцвіття калини означає мир.

Збоку поглядав Козак Мамай на круте французове перенісся, важке підборіддя, і раптом побачив у сні, що то й не Боплан, а молодий запорожець при степовій хвигурі, Філіпп Сганарель чи Пилип-з-Конопель…

I, до світанку ще, прокинувшися в цюпі, Козак очей не розплющував, лежав на соломі, а йому ввижалась звичайнісінька біла квітка, яка щойно наснилась йому.

Тамуючи жаль за минулим, а про близьке майбуття нітрішки й не думаючи, Мамай лежав і прислухався до Ложчиної шамотні в норі, і думав про Пилипа…

Чому не розпитав про втраченого друга?

Про його життя в Руані?

Про його останній день?

Не встиг же навіть розпитати: чого прибув сюди той Пилип-з-Конопель? Чому покинув рідний край, свою прекрасну Францію?

47

Про того ж таки Пилипа-з-Конопель, чвалуючи з ним поряд на дикім тарпані, думав і Михайлик, бо ж чимось таки привабив нашого коваля цей чудернацький запорожець — з його блискучими очима, хуткою й трохи кумедною мовою чужинця, з його книгами, від котрих віяло чимось таємничим, з магічним образком тої панни Кармели, що не йшла Михайликові з думки, мовби він уже встиг за ці години зустріти її, збагнути й полюбити.

Йому кортіло бодай словом перемовитися з Пилипом, але не дуже ж набалакаєшся, галопуючи без відпочинку — охляп на дикім тарпані, бо ж вони поспішали до Мирослава, до міста, котре лишалося вірним народові, до міста, де вони мали згодом зустрітися з Мамаєм, де жила та дівчина, Кармела Подолянка, на яку чигало десь страшенне лихо, що про нього міг попередити панну лише оцей француз, — і ось тепер, до того міста кваплячись, вони вже встигли за ніч відмахати чимало довгих і трудних верстов.

Ніч була хмарна, безмісячна, глупа, вже й ані зірки не лишилось, і загін, під невтомним проводом Явдохи, замалим не змиливши з путі, мчав далі не так, може, впевнено й швидко, але й не безбач, бо те жадане місто, Мирослав отой, воно вабило до себе цих. людей дужче та дужче, еж вони були потрібні саме там.

Десь річечка зашаруділа очеретом по лівій руці, а річки на їхнім шляху чекати було не слід, і Явдоха звеліла взяти ледь праворуч і їхати ще тихше, потім сказала спинитись і завмерла, прислухаючись до чогось непевного.

Вона вже хотіла була рушати далі, та стиха заіржав поблизу чийсь коник.

Ледве чутно десь брязнула шабля.

Глуха в досвітньому тумані, мов з-під землі, долинула чужинна мова.

Аж раптом зовсім близько хтось пугукнув по-козацькому, по-наському, ось так:

— Пугу-пугу!

— Козак з Лугу! — не стримавшись, звично відповів на запорозьке привітання старий Петро Гордієнко, як приговтався він за десятки років козакування одвічати на поклик «пугу-пугу!»

— Який козак? — запитав той же голос, і був він такий високоносний, що матінка Михайлова шепнула:

— Однокрилівці!

— Який козак? — перепитав той же настирний голос. Гордієнко відмовив:

— Наш козак, пане-брате.

— Яке сьогодні гасло?

— В печі погасло! — огризнувся Гордієнко, бо ж сьогоднішнього умовного гасла однокрилівців вони, звісна річ, знати не могли.

I тут же гримнув постріл.

— До зброї! — гукнула матінка.

Без жодного пострілу, бо віддаль до нападників була надто мала, наші подорожні кинулись на ворога і аж тоді в нічному тумані побачили, що то не чати гетьманців-жовтожупанників, а чималенький затяг найманого війська, німці, серби, а може й поляки, — з кількома лейстровиками-однокрилівцями на чолі.

Тікати було пізно, сили зійшлись нерівні, отож і бій мав затятись на смерть, це кожен з наших зрозумів швиденько, і в сутичку поперли, як сто чортів, бо ж безвихідь відважним додає снаги й звитяги, допомагаючи верха здобути навіть там, де й натяку на перемогу не