Жоржі Амаду - Фантастика Всесвіту. Випуск 4

й пошукав очима безпечної місцини на вулиці. Аж раптом вітер дмухнув так, що папірці й інше вуличне сміття завихорилося навколо священикових ніг і він мало не задихнувся від навального пориву, що вдарив йому в обличчя. На другому боці вулиці Тассоне вгледів церкву й рушив був туди, одначе буревій мало не валив його з ніг, і він майже не посувався вперед. А гучне «О-ом-м-м!» усе гуло в нього у вухах, змішуючись із стугоном скаженого вітру. Священик аж стогнав від натуги, на превелику силу беручись далі. Хмари куряви сліпили йому очі, і він марно напружував зір, намагаючись розгледіти дорогу. Тож і не побачив, як просто перед ним різко загальмував ваговоз, навіть не почув скреготу величезних шин за кілька дюймів од себе. Ваговоз занесло в бік автостоянки, і він ураз став, наче вкопаний. Забряжчало потрощене скло.

Зненацька вітер ущух. Люди з криком бігли повз Тассоне до побитого ваговоза. Тіло шофера безживно навалилося на кермо, вітрова шиба була забризкана кров’ю. У небі загримотів грім. Тассоне стояв посеред вулиці й плакав від страху та безпорадності. Над самим шпилем церкви спалахнула блискавка, і малий священик побіг назад до парку. Линув дощ. Охоплений розпачем Тассоне біг чимдуж, а блискавиці вганялися в землю обабіч нього, і величезне дерево, повз яке він пробігав, раптом спалахнуло, наче смолоскип. Уже голосно ридаючи від жаху, він послизнувся й упав у грязюку, а коли спинався на ноги, вогненна стріла сяйнула просто поруч нього й обернула найближчу лаву на купу охоплених полум’ям трісок. Тассоне кинувся вбік, продерся крізь чагарник і знову вибіг на вулицю. І знову спалахнула блискавка, цього разу вдаривши у поштову скриньку зовсім близько поперед нього. Скринька злетіла догори, потім грюкнула об асфальт і покотилася, торохкочучи, мов порожня консервна бляшанка.

Хлипаючи, заточуючись, малий священик посувався вперед і не спускав очей з грозового неба. Дощ уперіщив ще дужче, шмагаючи йому обличчя, і місто попереду розпливлося за суцільною стіною води. По всьому Лондоні люди розбігалися хто куди, шукаючи якогось захистку, квапливо зачиняли вікна; за кілька кварталів попереду шкільна вчителька ніяк не могла дати собі ради із старомодною жердиною, намагаючись зрушити з місця неслухняну горішню фрамугу, і її малі учні з цікавістю спостерігали за тим змаганням. Учителька сном-духом не відала про такого священика Тассоне, і гадки не мала, що того дня доля пов’яже її з ним. А тим часом Тассоне повільно, але невідворотно наближався туди. Задихаючись і послизаючись на мокрому бруці, звертаючи навмання у якісь вузькі провулки, він біг та й біг не знати куди, гнаний нестямним страхом перед розбурханою лихою силою. Блискавки спалахували вже десь позаду, але й Тассоне геть виснажився, і серце мало не вискакувало в нього з грудей. Завернувши за ріг якогось будинку, він спинився звести дух і жадібно хапав повітря широко розтуленим ротом. З місця, де він стояв, видно було парк, і священик бачив, як туди раз по раз уганялися сліпучі стріли блискавиць. Та йому й на думку не спадало поглянути вгору, де раптом просто в нього над головою подіялося непоправне. У вікні третього поверху важка залізна жердина, що нею зачиняють віконні фрамуги, випорснула з рук учительки, і, хоч як та силкувалася втримати її, сторчака шугнула вниз. Вона розтинала повітря стрімко й неухильно, наче спис, якого метнули з небес на землю.

Жердина прохромила священикові голову, прошила тулуб і, ввігнавшись в асфальт, буквально приштрикнула нещасного до землі. Його тіло враз обм’якло, руки безпорадно повисли по боках, наче в почепленої на гачок ганчір’яної ляльки.

І в ту ж мить дощ зненацька вщух, нараз у цілому місті. З вікна третього поверху школи виглянула вчителька й пронизливо закричала. Від парку люди несли мертвого водія розбитого ваговоза. На лобі в нього відбився кривавий слід від керма — саме цей удар і спричинив смерть.

За хвилю грозові хмари на небі розвіялись, і на землю впали промені сонця. Купка дітлахів обступила священика, що стримів на жердині. Краплі води стікали по крисах його капелюха й по обличчю, на якому застиг вираз крайнього подиву. Рот у чоловіка, що його звали отцем Тассоне, був широко розтулений. У повітрі задзижчав сліпень і сів на мертві губи.

Наступного ранку в Пірфорді Гортон вийняв з поштової скриньки біля брами свіжі газети й приніс їх до їдальні, де саме снідали Торн і Кетрін. Ідучи назад до дверей, Гортон завважив, що обличчя в господині й сьогодні стомлене й напружене. Вона мала такий вигляд уже кілька тижнів, і Гортон пов’язував це з її візитами до лікаря. Спершу він гадав, що її нездужання суто фізичне, але одного разу, чекаючи господиню з машиною, прочитав на табличці при вході, що її лікар, містер Грайєр, — фахівець із психічних розладів. Сам Гортон ніколи не потребував допомоги психоаналітика, та й серед людей, яких він знав, ніхто до таких фахівців не вдавався. Він завжди вважав, що психіатри існують тільки для того, щоб доводити людей до божевілля. Коли в газетах писали про когось, хто вчинив звірячий злочин, то звичайно відзначали, що свого часу він звертався до психіатра. Причина й наслідок були цілком очевидні. Ось і тепер, спостерігаючи за місіс Торн, Гортон лиш утверджувався у своїй думці. Хоч якою б жвавою здавалася молода жінка, їдучи до Лондона, проте дорогою назад вона завжди мовчала й мала дуже пригнічений вигляд.

Відтоді як Кетрін почала відвідувати лікаря, настрій її помітно погіршився, і тепер вона перебувала в постійній нервовій напрузі. З прислугою стала дуже різка, та й до власної дитини не виказувала материнських почуттів. І це було тим прикріше, що тепер хлопчик сам запобігав її ласки, — ті довгі тижні, коли вона всіляко намагалася прихилити його до себе, не минули марно. Але останнім часом, шукаючи матір, Деміен здебільшого її не знаходив.

Що ж до самої Кетрін, то сеанси психотерапії тільки посилювали її знервованість: під суто зовнішніми страхами вона виявила в собі справжню безодню розчарування та розпачу. Все її життя здавалось їй тепер суцільним непорозумінням, і вона вже й не тямила, ким стала насправді. Вона пам’ятала, що являла собою раніше і чого прагнула, одначе тепер усе те пішло прахом, і вона більш не бачила перед собою ніякого майбутнього. Кожна дрібниця виводила її з себе — телефонний дзвінок, дзижчання таймера на плиті, свист чайника… Усе довкола здавалося сповненим прихованої небезпеки. Кетрін майже постійно перебувала в такому збудженому стані, що нормально спілкуватися з