Еміль Золя - Щастя Ругонів

Їх прийнято з розкритими обіймами. Ніколи ще нове місто не зближалося так тісно з кварталом св. Марка: деякі шляхтичі почали навіть ручкатися з адвокатами та колишніми торговцями олією. Це несподіване панібратство скорило новий квартал, і він одразу ж проголосив запеклу війну республіканському уряду. Скільки спритності й терпіння довелося проявити духовенству, щоб досягти такого зближення? Власне, пласанське дворянство було в глибокій прострації, у своєрідній агонії: воно заховувало свою віру, але було мов приспане, вважало за краще нічого не робити, здаючись на божу ласку. Найохочіше, воно протестувало мовчки, почуваючи, мабуть, що боги вимерли і йому залишається тільки самому рушити за ними. Навіть у добу перевороту, катастрофи 1848 року, коли можна було ще сподіватися на повернення Бурбонів, шляхта лишалась пасивна й байдужа: на словах вона була ладна кинутися в огонь, а насправді тільки з жалем покидала затишок свого коминка. Духовенство безупинно боролося з цим духом безсилля та покірності. Воно боролося завзято. Коли пастор упадає в розпуку, він борюкається ще лютіше. Уся політика церкви полягає в тому, щоб ні на крок не збочувати з прямого шляху, хай там що, іноді відкладаючи здійснення своїх планів на кілька віків, але не втрачаючу жодної години, без упину сунутися далі. Отже, й у Пласані реакцію очолило духовенство. Дворянство було тут лише Заслоною; духовенство ховалося за ним, керувало, підбадьорювало і навіть удмухувало в нього ніби живого духа. Коли нарешті пощастило домогтися від шляхти, щоб вона, подолавши свої забобони, з’єдналася з буржуазією, духовенство впевнилося в своїй перемозі. Грунт було добре підготовлено, і старе місто роялістів, місто тихомирних буржуа та полохливих крамарів, рано чи пізно мало пристати до «партії ладу». Розумна тактика духовенства прискорила цей перехід. Маючи за своїх прихильників власників нового міста, воно зуміло перетягти до себе й дрібних крамарів старого кварталу. Місто опинилось під владою реакції, репрезентованої людьми різних переконань. Годі собі уявити різномастішу компанію, мішанину озлоблених лібералів, легітимістів, орлеаністів, бонапартистів і клерикалів. Але тої миті розбіжності не мали ніякого значення. Важливе було одне: добити Республіку. А Республіка вже часувала. Знакома частка людності, якась тисяча робітників, не більше, з десяти тисяч мешканців Пласана, ще вклонялась перед деревом волі, посадженим на майдані Підпрефектури.

Навіть найпрозорливіші пласанські політики з проводу реакційним, рухом не одразу вгадали наближення Імперії. Популярність принца Луї-Наполеона здавалась їм тимчасовим захопленням натовпу, що швидко опам’ятається. Сама особа принца мало захоплювала. Вони вважали його за нікчему, марного мрійника, нездатного» накласти руку на Францію, а надто утриматися біля керма. Він був для них простим знаряддям, що стане на деякий час їм у пригоді, а потім його можна викинути, як тільки з’явиться справжній претендент. Проте збігло кілька місяців, й мудрі політики затурбувалися; тоді тільки вони усвідомили, що їх обдурено. Але їм не давали часу оговтатися. Стався державний переворот, і їм лишалося тільки вітати його. «Велику блудницю», Республіку, задушено. Хай би там що, а це був тріумф. Духовенство й дворяни примирилися з подіями, відклали на пізніший час здійснення своїх мрій і, помщаючись за ошукані сподівання, об’єдналися з бонапартистами, щоб розправитися з останніми республіканцями.

Ці події і змінили долю Ругонів. Беручи участь у різних фазах кризи, вони зуміли піднестися на руїнах волі. Ці харцизи, що чигали в засідці, пограбували Республіку; як її було задушено, вони взялися паювати здобич.

У перші ж дні по лютневих подіях Фелісіта, найпронозливіша в сім’ї, почула, що вони нарешті стали на певний шлях. Вона почала увихатися коло чоловіка, настренчувати його, закликати діяти. Перший революційний галас налякав П’єра. Але коли жінка розтлумачила йому, що втрачати нема чого, а в поспільній веремії можна багато виграти, він швидко погодився з нею.

— Я не знаю, що саме тобі робити, — повторювала Фелісіта, — але, мені здається, щось треба робити. Чи не казав нам колись пан де Карнаван, що він розбагатіє, коли повернеться Анрі V і що цей король добре віддячить усім, хто за нього? Можливо, тут наше щастя. Має ж колись і нам пофортунити.

Маркіз де Карнаван, той самий дворянин, котрий, як вірити скандальній хроніці міста, був колись близький з матір’ю Фелісіти, вряди-годи провідував молоде подружжя. Злі язики стверджували, що пані Ругон скидалася на нього. Маркізові було тоді сімдесят п’ять років. Він був малого зросту, сухорлявий, рухливий, і Фелісіта, старіючись, справді почала скидатися на нього рисами й манерами. Оповідали, що маркіз витратився на жінок з останнього майна, що й так уже зменшив його батько за часів еміграції. Та він і не крився з своєю бідністю. Родич маркізів, граф де Валькерас, прихистив його в себе, і той жив у графа нахлібником, їв і пив при графському столі і спав у комірчині на горищі графського палацу. «Дитино моя, — казав маркіз, плескаючи по щоці Фелісіту, — коли Анрі У поверне мені достатки, я зроблю тебе своєю спадкоємницею».

Фелісіті було. за п’ятдесят, а він усе ще узивав її «дитиною». Саме це фамільярне поводження й постійні обіцянки спадщини примусили пані Ругон штовхнути чоловіка на шлях політики. Часто пан де Карнаван гірко нарікав на те, що йому несила їй допомогти. Звісно, він потурбується про неї як батько, коли обставини зміняться. П’єр, якому жінка натякнула на справжній стан речей, погодився діяти за вказівками маркіза.

Маркіз де Карнаван завдяки своєму особливому становищу з перших же днів Республіки став діяльним агентом реакції. Цей метушливий чоловічок, що його доля залежала від повернення законних престолонаступників, пильно працював для добра своєї партії. Тоді як багаті дворяни з кварталу св. Марка позасинали в німій розпуці, мабуть, побоюючись скомпрометувати себе й знову опинитися на вигнанні, маркіз появлявся всюди, агітував, збирав прихильників. Він був знаряддям у чиїхось невидимих руках. У Ругонів він тепер бував щодень. Йому потрібна була штаб-квартира. Його родич, пан де Валькерас, заборонив йому приводити додому однодумців, і тому маркіз обрав за місце зборів жовтий салон Фелісіти. Та ще й він знайшов у П’єрові вельми цінного помічника. Сам маркіз не міг вести агітацію за легітимістів межи дрібних крамарів та робітників старого кварталу: його засміяли б. Але П’єр провів з ними ціле життя, розмовляв їхньою мовою, знав їхні потреби; він умів до них підійти й переконати їх. Незабаром без П’єра не могли обійтись. Не минуло й двох тижнів, як Ругони стали запеклішими роялістами, ніж сам король. А маркіз, побачивши П’єрову завзятість, сховався за його спиною. Та й з якої ж речі лізти людям на очі, коли є людина вз широкими