Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса

class="p1">Цього разу було інакше. Брокман не розпікав його: він допитував. І по голосу голови ЧК льотчик зрозумів, що справа серйозна.

— Постарайся пригадати, за яких обставин ти одержав наказ?

Філіппов потер чоло.

— Зараз пригадаю… Другого ввечері я був у Маркасівському… Точно! Згадав. Був я того вечора в однієї своєї… ну, як тобі сказати… знайомої… Туди мені й принесли пакет.

— Просто до цієї знайомої?

— Ну й що? Не вперше. В штабі завжди знають, де мене шукати.

— Он як! Значить, ти з нею давно знайомий?

— Давно не давно, а тижнів два є.

— Як її звати?

— Дунаєва Надія.

— Де живе?

— Та для чого тобі, скажи на милість? — розвів руками Філіппов. — Чи відбити хочеш? Не вийде!

— Я питаю: де вона живе? — повторив Брокман. — Мені з тобою жартувати ніколи!

— Тьху, ти! Ну, в Маркасівському провулку, будинок п'ять.

Олексій і Воронько записали. Філіппов сидів до них спиною і нічого не помітив.

— Поясни мені таку річ, — сказав Брокман. — Зв'язкові з штабу знають тебе добре. Вони навіть таємні пакети носять на квартиру до твоєї знайомої. Як же сталося, що ти їх в обличчя не запам'ятав?

— Що ти від мене хочеш, товаришу голова? — запально сказав льотчик. — Що ти мене ловиш, не розумію! Та я зв'язкових знаю всіх до одного!.. Кажу тобі: не пам'ятаю, хто того вечора приходив, тому що був не в собі…

— П'яний, чи що?

— Ну, п'яний!

— Ага, он воно що! А можливо, твоя знайома… ця… запам'ятала?

— Звідки я знаю! Спитайте в неї… Тільки не думаю. — Філіппов роблено посміхнувся, — Адже я тоді не один пив, сам розумієш…

— Ро-озумію! — промовив Брокман. — Тепер розумію.

Він дістав свою глиняну люльку, набив її і закурив.

Усі мовчали. Філіппов дрібно стукав носком чобота по паркету. Він заговорив перший:

— Може, ти все-таки поясниш, що трапилось?

— Прийде час, поясню. Спочатку розкажи мені, шановний командире авіазагону, як ти вчора допоміг білякам потопити нашу артилерію?

Обличчя і шия льотчика повільно налилися кров'ю. Він криво посміхнувся. Починалося те, чого він чекав з самого початку: прочуханка за вчорашню п'янку. І хоч Філіппов почував себе винним, це все-таки було краще, ніж незрозумілий допит.

— Ти хоч слова вибирай, — сказав він. — Досі білякам моя допомога боком виходила…

— І ще розкажи, — говорив Брокман, мовби не чуючи його, — як ти, льотчик і командир Червоної Армії, дудлив самогонку, коли твоє місце було в бою? Це як називається, боягузтво чи обережність?

— Боягузтвом мені дорікаєш?..

— Я не дорікаю. Хай тобі знайома дорікає. Я цікавмось: якщо не боягузтво, значить просто зрада? Чи як? Наказу ти не виконав, артилерію білих не засік, подавити їх вогонь не намагався, бомби поскидав на порожні човни! Як це називається?

Філіппов хотів щось сказати, але Брокман не дав:

— Ти поглянь на себе, Філіппов, збоку, який ти є! Більшовик пітерський!.. А зараз на кого ти схожий? Зазнався? Революцію в самогонці топиш? Та чи знаєш ти, що під той самогон вороги з тебе дурня зробили?..

— Ну, ну, Брокман, ти легше!..

— Не віриш? Думаєш, для красного слівця сказав? Згадай, скільки разів ти через п'янку не виконував накази?

— Що пив — моя провина, сказав Філіппов. — Тільки дурнем я ні для кого не був…

— Я з тебе провини не знімаю, — карбуючи кожне слово, сказав Брокман, — за неї ти ще даси відповідь. А що тобою вороги крутять як хочуть — це вже факт. Ти знаєш, що наказ, який я скасував, був зрадницький?

— Чув уже!

— Не те ти чув! У штабі і не думали перекидати твій загін у тил!

— Як так?

— А ось так!

І Брокман в кількох словах розповів про свою поїздку в Миколаїв і про те, що він там з'ясував.

Філіппов слухав, поклавши на коліна важкі руки. Він був вражений.

— Забув, у який час живемо? — говорив Брокман. — Скрізь вороги, за кожним кроком стежать, тільки й чекають, що хто-небудь спіткнеться. Їм наша авіація, як кістка в горлянці: руками її не дістанеш, кулею не зіб'єш… Та ось — знайшли засіб: самогонка!.. Коли вони затівали цю штуку з наказом, розрахунок у них був правильний. По-перше, Філіппов п'яниця. З п'яних очей не розбере, звідки вітер віє. По-друге, зазнався, начальство має за ніщо. Знахідка, а не людина! Життя ведеш розбещене, шляєшся по бабах. Іншого на твоєму місці, можливо, вони і вбити спробували б, а тебе — ні. Навіщо тебе вбивати? Адже тоді іншого призначать, стійкішого. А ти їм якраз підходиш. Ніби і є у червоних авіація, і немає її: в потрібну мить командир п'яний як ніч. І підсунути йому можна що завгодно…

— Досить! — глухо промовив Філіппов. Його засмагле обличчя стало землистим. — Досить, Брокман!..

— Ні, не досить, шановний! Доведеться тобі все вислухати! Довго з тобою панькались: орел, бачиш! Птах, а не людина, йому більше дозволено… Птах, та не той. Півень, а не орел! Ну, що мені з тобою робити? Під революційний трибунал віддати, чи що?..

Філіппов тільки пересмикнув плечима.

— Чого ж мовчиш? Нічим крити?

— Що тобі сказати, голово… — крізь зуби промовив льотчик. — Хочеш — віддавай до трибуналу. Заслужив… На цей раз заслужив, сам знаю… Але тільки я нічогісінько… Правда! Що ти так дивишся на мене? — раптом вигукнув він. — Не віриш?

— Не кричи, — тихо сказав Брокман, — від крику переконливіше не буде. З ким ти пиячив востаннє?

Філіппов назвав кілька прізвищ. Це були в основному відомі чекістам штабні працівники.

— А випадкових товаришів по чарці не було?

— Ні.

— Брешеш!

— Правда, не було…

— Так… Ще запитання, — сказав Брокман. — Ти розписувався в одержанні наказу?

Філіппов кілька секунд напружено дивився в одну точку. Ворушив губами, потім безнадійно похитав головою.

— Ні, не пам'ятаю…

— А Дунаєва не могла підсунути тобі, п'яному, той наказ?

— Куди їй! — відмахнувся Філіппов. — Вона жінка добра і дурна.

— А може, все-таки?..

— Ні, ні, не думаю.

— Хто тебе з нею познайомив?

І цього Філіппов пригадати не міг. Влаштували якось випивку по-домашньому, запросили знайомих жінок, прийшла і Дунаєва… З ким? Не до того було…

— Ну, досить, — мружачи від диму одне око, Брокман, немов прицілюючись, деякий час дивився на льотчика… — Вийди в коридор, посидь, викличемо, коли будеш потрібний…

Думки розійшлись. Воронько гримів:

— Судити сучого сина! Зовсім розперезався, думає, управи на нього нема!..

Величко вважав, що Філіппов — людина хоч і розбещена, але чесна, і що його слід не судити, а пробрати по партійній лінії.

Олексій погоджувався з Величком. Карати військову людину за дисциплінарні проступки — справа командування, а не ЧК.

— Я про