Стівен Кінг - Чорний дім

розміреним кроком, одночасно виявляючи здивування і лють, підійшов детектив на ім’я Анджело Леоне. Ще до того, як колишнього колегу Джека перевели до Санта-Моніки, він уже славився вульгарністю, схильністю до насильства й корупції, презирством до людей, незалежно від їхнього кольору шкіри, раси, віросповідання або соціального статусу, і, чесно кажучи, мужністю і невимовною відданістю до всіх офіцерів поліції, які дотримувались тих же пріоритетів, працювали за тими ж принципами, що й він, і яким також усе сходило з рук. Презирство Анджело Леоне до Джека Сойєра, котрий дотримувався інших принципів, поєднувалося із заздрістю до успіхів молодого поліцейського. За кілька секунд цей жахливий хам уже стояв просто перед ним. Він мав би придумати, як пояснити цьому дикуну свою присутність, та йому не давали спокою карусель і гітара, що паморочили розум. Він і сам собі не міг нічого пояснити. Це не піддавалося поясненню. Внутрішня потреба, що привела його сюди, і далі гула в голові, але навряд чи Джек міг розповісти Анджело Леоне про неї. Так само він не зможе дати розумного пояснення капітану поліції, якщо Леоне подасть скаргу.

Ну, розумієте, це неначе хтось смикав мене за мотузочки, неначе хтось інший їхав за кермом…

Перші слова, що вирвалися з пельки Анджело Леоне, урятували Джека від катастрофи.

— Тільки не кажи, що ти, амбіційне паршиве чмо, тут просто так.

Кар’єра, створена таким піратським способом, який застосовував Леоне, неминуче підпадає під небезпеку офіційного розслідування. Те, що він перейшов до іншого відділку поліції, не дало би бажаного результату, якби преса зацікавилася цими незаконними операціями. Кожні десять-двадцять років підлабузники, інформатори, скиглії, донощики, обурені громадяни й надто тупі копи, які не дотримуються одвічної традиції держалися разом, вставляли в колективний анус преси вибухівку, що зумовлювала хвилю кровопролиття. Параноя Леоне, породжена усвідомленням провини, миттєво наштовхнула його на думку, що першокласний поліцейський із відділу розслідування вбивств Лос-Анджелеса прибув задля збору інформації про нього.

Як Джек і передбачав, твердження про те, що його притягувало це місце, як полум’я вабить вогняного коня, лише збільшило підозру Леоне.

— Отже, ти випадково опинився на місці розслідування. Гаразд. Тепер слухай мене. Якщо я бодай краєм вуха почую твоє ім’я, принаймні протягом наступних півроку, ти мочитимешся через трубочку до кінця життя. А тепер вали звідси і не заважай мені працювати.

— Анджело, я вже йду.

Напарник Леоне вже підходив до них, прямуючи добре освітленим пірсом. Леоне підморгнув і махнув, щоб той повертався.

Не маючи наміру цього робити, навіть не думаючи про це, очі Джека поглянули повз детектива на труп перед каруселлю. З набагато більшою силою, ніж першого разу, дике створіння, що сиділо в його грудях, вигиналося, розгорталося, простягало крила, руки, лапи, хай би що то було, за допомогою потужної хвилі намагалося звільнитися.

Крила, руки, лапи розривали Джекові легені. Жахливі пазурі вивертали його шлунок.

Він як детектив з розслідування вбивств, як лейтенант, у жодному разі не міг собі дозволити виблювати, щоб не подумали, що це через те, що він побачив труп. Джек щосили намагався стримувати те, що йому було «заборонено». Жовч обпалювала горлянку, він заплющив очі. Сузір’я сяйливих цяток замайоріло з того боку повік. Огидне, смердюче створіння рвало і метало, намагаючись звільнитися.

…Вогні каруселі відбивались на лисій голові чорношкірого чоловіка, що лежав мертвим на пірсі Санта-Моніки…

Ні. Нізащо. Стукай скільки захочеш — я все одно не впущу.

Крила, руки, лапи заспокоїлись; створіння зменшилось і стало не більшим за цятку, що дрімає. З успіхом уникнувши «забороненого», Джек зрозумів, що може розплющити очі. Він навіть не уявляв скільки минуло часу. Зморшкувате чоло, похмурі очі й видовжений рот Анджело Леоне на відстані шість дюймів займав увесь вільний простір перед Джеком.

— Що ми тут робимо? Розглядаємо нашу ситуацію?

— Я хочу, щоб той ідіот заховав свою гітару.

Це був найдивніший поворот того вечора.

— Гітара? Я не чую ніякої гітари.

Джек зрозумів, що він теж не чує.

Хіба не намагалася б будь-яка розсудлива людина викреслити такий епізод із пам’яті? Викинути це сміття за борт своєї свідомості? Із цим нічого не вдієш, жодним чином не застосуєш, то навіщо його тримати? Інцидент на пірсі нічого не означав. Ні з чим не пов’язаний, несуттєвий. Після того як подружка його відшила, у нього відбулося короткочасне затьмарення розуму, тому він опинився на місці розслідування злочину. Це лишень прикра помилка.

Через п’ятдесят шість днів і одинадцять годин першокласний поліцейський проник до кабінету капітана, поклав значок поліцейського і зброю, повідомивши, на превеликий подив капітана, про свою термінову відставку. Нічого не знаючи про його сутичку з детективом Леоне на пірсі Санта-Моніки, капітан не запитував, чи приводом такого рішення лейтенанта стала карусель і мертвий чорношкірий; навіть якби він і запитав, то Джек сказав би йому, що це смішно.

Не йди туди, радить він сам собі, і таки не йде. У пам’яті виринають кілька мимовільних кадрів, схожих на моментальні спалахи, у яких він бачить дерев’яну голову поні, роздратовану пику Анджело Леоне, а також мертвий об’єкт у центрі картини, свідком якої аж ніяк не мав би бути, — спалахи блискавки, від яких він намагається відсахнутися, щойно вони з’являються. Це схоже на магічне дійство. Це магія, хороша магія. Він чудово знає, що ці образи вигнання являють собою одну з форм самозахисту. Потреба в такій захисній магії залишається незрозумілою, але вона є, і до того ж достатньо мотивована. Якщо хочеш приготувати омлет, то маєш збити яйця, — цитуючи бездоганного авторитетного Дюка Вейна.

Крім того, Джек Сойєр чує безглузді дитячі голоси, які промовляють слово «полісмен». Від них він теж намагається відсахнутись, виконавши магічний трюк, проте вони залишаються і дзижчать, як осиний рій.

Зрештою, не так уже ідеально в нього все виходить. Він топчеться на місці й дивиться на яйця, з якими явно щось не так, хоча він не розуміє, що саме. Яйця ухиляються від сприйняття. І яйця це тільки найменше з усього. У полі зору заголовок на всю ширину першої сторінки «Вісника Ла-Рів’єр», здається, підіймається зі сторінки газети і пливе до нього. «РИБАК І ДОСІ РОЗГУЛЮЄ НА ВОЛІ ПО…» Ні, досить, він відвертається, із жахом розуміючи, що сам викликає справу Рибака. Як вам «…ПО СТЕЙТЕН-АЙЛЕНДУ» або «…ПО БРУКЛІНУ», де справжній Альберт Фіш, якщо такий насправді був, чинив страшні діяння і вбив дві свої жертви?

Усе це доводить його до божевілля. Двоє мертвих дітей, дівчинка Френо зникла і,