Харпер Лі - Вбити пересмішника

зуби. Не в змозі діяти лівою рукою, я активно підключила праву, але ненадовго. Дядько Джек так міцно стиснув мене, що я й поворухнутися не могла, і наказав: «Стій сумирно!»

Тітка Александра клопоталася біля Френсиса, витирала йому сльози своєю хусточкою, пригладжувала чуба, ніжно поплескувала по щоці. Атикус, Джемі й дядько Джиммі теж вийшли на веранду, коли Френсис почав лементувати.

— Хто з вас перший розпочав? — спитав дядько Джек.

Ми з Френсисом вказали одне на одного.

— Бабуню! — завив він.— Вона обізвала мене шльондрою і напала на мене.

— Це правда, Скауте? — спитав дядько Джек.

— Мабуть.

Дядько Джек подивився на мене, й обличчя у нього стало точнісінько як у тітки Александри.

— Я ж попереджав тебе про неприємності, якщо ти вживатимеш подібні слова, не забула?

— Ні, сер, але...

— Ось зараз ти матимеш неприємності. Стій де стоїш.

Поки я думала, стояти мені чи втікати, слушний момент було втрачено. Щойно я зібралася тікати, як дядько Джек перехопив мене. І вже у мене перед очима маленька мурашка, яка тягне у траві хлібну крихту.

— Більше ніколи в житті я з тобою не розмовлятиму! Я тебе ненавиджу, і зневажаю, і сподіваюся, що ти завтра помреш!

Ця заява, схоже, тільки дужче розпалила дядька Джека. Я побігла до Атикуса по підтримку, але він сказав, що я сама напросилася і нам час збиратися додому. Я скулилася на задньому сидінні машини, ні з ким не попрощавшись, і вдома побігла до своєї кімнати і грюкнула дверима. Джемі хотів був сказати мені щось втішне, але я і слухати не стала.

Я оглянула свої збитки — виявилося, що маю усього сім чи вісім червоних плям, і я роздумувала про відносність усього сущого, коли хтось постукав у двері. Я спитала, хто там. Виявилося, дядько Джек.

— Іди геть!

Дядько Джек сказав, що коли я й далі так розмовлятиму, він мене ще раз відлупцює, і я замовкла. Він увійшов до кімнати, а я стала у куток спиною до нього.

— Скауте, ти мене і досі ненавидиш?

— Можеш мене знову відшмагати, ну ж бо!

— Не думав, що ти така злопам’ятна,— сказав він.— Ти мене розчарувала — сама напросилася, хто тобі винен?

— Нічого я не напросилася.

— Золотко, не можна обзивати людей всякими словами...

— Ти несправедливий,— сказала я.— Несправедливий.

Дядько Джек звів брови.

— Несправедливий? Чому це?

— Ти дуже хороший, дядьку Джеку, і я, мабуть, усе одно тебе люблю, навіть після всього, але ти зовсім не розумієшся на дітях.

Дядько Джек узяв руки в боки і подивився на мене з висоти свого зросту.

— І чому ж це я не розуміюся на дітях, міс Джін-Луїзо? Твою поведінку зрозуміти не штука. Ти галасувала, бешкетувала й ображала...

— Дай мені пояснити! Не думай, що я зухвала, просто хочу розказати, як усе було.

Дядько Джек присів на ліжко. Звівши брови, він пильно подивився з-під них на мене.

— Вперед,— сказав він.

Я глибоко зітхнула.

— По-перше, ти навіть не дав мені змоги нічого пояснити, а одразу налетів. Коли ми з Джемі сваримося, Атикус вислуховує не тільки Джемі, а й мене, а по-друге, ти сам сказав, щоб я не вживала оті слова, якщо тільки не буде серйозної справокації. А Френсис справо-ка-ці-ю-вав мене так, що йому довбешку мало відірвати...

Дядько Джек почухав потилицю.

— І які ж твої пояснення?

— Френсис обізвав Атикуса, а я не стерпіла.

— А як він його обізвав?

— Чорнолюбець. Не дуже-то я розумію, що воно означає, але те, як Френсис його вимовляв... Знаєш, що я тобі зараз скажу, дядьку Джеку,— хай мене розірве, якщо я дозволю йому лаяти Атикуса.

— Він сказав такс про Атикуса?

— Сказав, і не тільки це. Нібито Атикус ганьбить усю родину, а ми з Джемі дичавіємо без належного догляду...

В дядька Джека стало таке обличчя, що я вирішила — зараз мені знову перепаде. Але він сказав «Я з цим розберуся» таким голосом, що я зрозуміла: перепаде не мені, а Френсису.

— Доведеться мені сьогодні до них з’їздити.

— Ой, будь ласочка, не треба! Хай усе залишається, як є.

— Жодним чином не залишу це, як є. Треба серйозно поговорити з Александрою. Подумати тільки! Дістануся я до того хлопчиська...

— Дядьку Джеку, ну будь ласка, обіцяй мені дещо, дуже прошу. Обіцяй, що ти й слова не скажеш Атикусу. Він — він попросив мене не розпускати руки і не казитися, хай що я почую про нього, і для мене краще, аби він думав, що ми побилися через щось інше. Прошу, обіцяй!

— Але я не хочу, щоб Френсис так легко відбувся...

— Нічого він легко не відбувся. Перев’яжеш мені руку? Вона ще кривавиться.

— Само собою, золотко. Немає на світі ручки, яку б я перев’язував з такою насолодою. Ходімо зі мною, гаразд?

Дядько Джек галантно супроводив мене до ванної кімнати. Коли він промивав і перев’язував мені пальці, то забавляв мене історією про кумедного короткозорого чолов’ягу, який мав кота на ім’я Годж і який рахував усі тріщини в тротуарі дорогою до міста.

— От і все,— сказав він.— Матимеш на пальці для обручки шрам, який зовсім не личить леді.

— Дякую, сер. Дядьку Джеку!

— Слухаю, мем?

— А що такс шльондра?

Дядько Джек заходився розповідати про якогось старого прем’єр-міністра, який на засіданнях у Палаті громад підкидав у повітря пір’ячко і дмухав на нього, щоб не впало, а навколо всі просто скаженіли. Гадаю, він намагався відповісти на моє питання, але я так нічого й не утямила.

Пізніше, коли я вже мала б лягти спати, я спустилася на кухню попити води і почула, як у вітальні розмовляють Атикус і дядько Джек.

— Я ніколи не одружуся, Атикусе.

— Чому?

— Бо можуть народитися діти.

— Тобі доведеться багато чого навчитися, Джеку.

— Знаю. Твоя донька сьогодні дала мені перші уроки. Вона сказала, що я не розуміюся на дітях, і пояснила, чому саме. Вона має цілковиту рацію. Атикусе, вона мене навчила, як я мав би з нею обійтися,— Господи, як же мені прикро, що я на неї накинувся!

— Вона заслужила, тож ти надто не переймайся,— усміхнувся Атикус.

Я застигла навшпиньках — видасть мене дядько Джек Атикусу чи ні. Не видав. Тільки пробурмотів:

— Її