Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

палацом особливо. Дивувалася я Любисткові, дивувалася відьмакові, але зараз і самій мені якось млосно стає, і внизу щось стискає… Тьфу, спіймала я себе на тому, що… А, що я стану вам говорити. Кажу ж: треба звідси вшиватися. Вшиваймося звідси скоріше.

— Скажи те Ґеральтові, — відізвалася Мільва. — Йому те скажи.

— Так, порозмовляй із ним, — сказав Кагір досить саркастично. — В одну з тих коротких хвилин, коли його можна впіймати. Поміж ліжком чародійки й полюваннями на потвор. Поміж обома заняттями, у які він в останні два місяці поринув, щоб забутися.

— Та й сам ти, — пирхнула Ангулема, — доступний лише в парку, коли граєш у серсо з паннами бароновими дочками. Ех, точно закляте місце оцей Туссан. Регіс ночами кудись зникає, у тітки той рудобородий барон…

— Заткнися, ти, шмаркачко! І не зви мене тіткою!

— Ну-ну! — втрутився примирливо Регіс. — Дівчата, не варто. Мільво, Ангулемо. Нехай буде злагода, як каже Її Милість княгиня Любисткова, пані цього краю, палацу, хліба, смальцю й огірків. Кому ще налити?

Мільва важко зітхнула.

— Задовго ми тута сидимо! Задовго, кажу вам, сидимо тута в неробстві. Через те дуріємо.

— Добре сказано, — промовив Кагір. — Дуже добре сказано.

Ґеральт обережно відступив. Безшелесно, наче нетопир.

* * *

Він пройшов коридорами швидко й беззвучно. Ніхто його не бачив і не чув. Ані стража, ані лакеї, ані пажі. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли він проходив біля канделябрів. Щури чули, підводили вусаті морди, ставали стовпчиками. Але не полошилися. Знали його.

Ходив він сюди часто.

В алькові пахло чарами й закляттями, амброю, трояндами й жіночим сном. Але Фрінгілла не спала.

Усілася на ліжку, відкинула ковдру, самим виглядом своїм заклинаючи його й беручи в полон.

— Нарешті ти, — сказала, потягуючись. — Ти дуже надовго покинув мене, відьмаче. Роздягайся і йди сюди швидше. Дуже-дуже швидко.

* * *

Вона пройшла коридорами швидко й безшелесно. Ніхто її не бачив і не чув. Ані стража, що ліниво пліткувала на посту, ані лакеї й пажі, що дрімали тихцем. Навіть не здригнулося полум’я свічок, коли вона проходила біля канделябрів. Щури чули, підводили вусаті морди, ставали стовпчиками. Але не полошилися. Знали її.

Ходила вона тут часто.

* * *

Був у палаці Боклер коридор, а в кінці його кімната, про існування яких не знав ніхто. Ні теперішня пані замку, княгиня Анарієтта, ні перша господиня, її прапрапрабабця, княгиня Адемарта. Ані архітектор, який докорінно змінював будівлю, славетний Петр Фарамонд, ані майстри-муляри, які працювали за проектами й вказівками Фарамонда. Та що там: не знав про існування кімнати навіть камергер Ле Гофф, хоча вважали, що знає він у Боклері все.

Коридор і кімната, замасковані сильною ілюзією, відомі були винятково першим конструкторам палацу, ельфам. А пізніше, коли ельфів уже не стало, а Туссан зробився князівством, — нечисленній групі чародіїв, пов’язаних із княжим домом. Між іншими й Арторію Віго, майстрові магічних арканів, великому фахівцеві з ілюзій. І його молодій племінниці, Фрінгіллі, яка мала до ілюзії особливий талант.

Швидко й безшелесно пройшовши коридорами палацу Боклер, Фрінгілла Віго зупинилася перед фрагментом стіни між двома колонами, оздобленими листвяним акантом. Тихо промовлене закляття і швидкий жест призвели до того, що стіна-ілюзія зникла, відкриваючи коридор, сліпий на перший погляд. Але в його кінці були двері, замасковані ілюзією. А за тими дверима — темна кімната.

Усередині, не втрачаючи ані миті, Фрінгілла запустила телекомунікатор. Овальне дзеркало помутнішало, а потім просяяло, освітлюючи приміщення, видобуваючи з темряви старожитні, важкі від пилюки гобелени на стінах. У дзеркалі з’явилася велика, затоплена легеньким chiaroscuro зала, круглий стіл і жінки, які сиділи за ним. Дев’ятеро жінок.

— Слухаємо, панно Віго, — сказала Філіппа Ейльгарт. — Що нового?

— На жаль, — відповіла Фрінгілла, відкашлявшись, — нічого. Від часу останньої телекомунікації нічого. Жодної спроби сканування.

— Це погано, — сказала Філіппа. — Не приховую: ми розраховували, що панна щось відкриє. Принаймні прошу вас сказати… Чи відьмак уже заспокоївся? Чи зуміє панна втримати його в Туссані щонайменше до травня?

Фрінгілла Віго деякий час мовчала. Не мала найменшого бажання зізнаватися Ложі, що лише протягом останнього тижня відьмак двічі називав її іменем Йеннефер, причому в ту мить, коли вона мала всі права очікувати на власне ім’я. А Ложа, своєю чергою, мала право очікувати від неї правди. Щирості. І правильного висновку.

— Ні, — відповіла вона нарешті. — До травня точно ні. Але зроблю все, що в моїх силах, аби затримати його якнайдовше.

Розділ 4

Корред, потвора з численної родини Strigiformes (див.), залежно від місцини званий також корріганом, руттеркіном, румпельштильком, крутиком чи месмером. Про нього можна розповісти одне — поганющий він є неможливо. Такий диявольський із нього мерзотник і паскудник, такий сучий хвіст, що ані про вигляд його, ані про звичаї писати ми не станемо, бо правду скажу вам: шкода й слів на такого сучого сина.

Physiologus

У колонній залі замку Монтекальво стояв запах, що складався з мішанини запахів деревини зі старих панелей, свічкового воску й десяти різновидів парфумів. Десяти спеціально дібраних сумішей парфумів, що їх використовували десять жінок за дубовим круглим столом у кріслах із поручнями, вирізьбленими у формі сфінксів.

Навпроти Фрінгілла Віго бачила Трісс Мерігольд у світло-блакитній, високо під шию запнутій сукні. Поряд із Трісс, тримаючись у тіні, сиділа Кейра Мец. Її великі сережки з багатофасеткових цитринів притягували погляд.

— Прошу продовжувати, панно Віго, — підігнала її Філіппа Ейльгарт. — Ми поспішаємо дізнатися кінець історії. І зробити певні кроки.

Філіппа — як виняток — не носила жодної біжутерії, окрім прип’ятої до кіноварної сукні великої сардоніксової камеї. Фрінгілла вже встигла почути плітку, тому знала, чиїм даром є та камея і чий профіль на ній зображено.

Шеала де Танкарвіль, яка сиділа поруч із Філіппою, була в усьому чорному, що ледь іскрилося від діамантів. Маргарита Ло-Антіль носила на бордовому атласі товстелезне золото без каміння, а Сабріна Ґлевіссіг у кольє, сережках та обручках мала свої улюблені, під колір очей і одягу онікси.

Найближче до Фрінгілли сиділи обидві ельфійки — Франческа Фіндабайр й Іда Емен еп Сівней. Маргаритка з Долин, як завжди, виглядала по-королівськи, хоча ані її зачіска, ані кармінова сукня не дивували розкішшю, а в діадемі й кольє червоніли не рубіни, а скромні, нехай й елегантні гранати. Іда Емен була одягнена в муслін і тюль, витримані в однотонній