Рута Шепетіс - Поміж сірих сутінків

Йоана прилягла боком у кріслі-гойдалці, гойдаючись туди-сюди. Я сіла поряд на стільці, підібравши коліна під підборіддя й напнувши на босі п’яти бавовняну сорочку. Крісло ритмічно рипіло, а Йоана дивилася в темряву.

– І? Як воно? – спитала я.

– Він чудовий! – зітхнула вона.

– Правда? – здивувалася я. – Розумний? Не з отих дурнів, які пиво на пляж пити ходять, ні?

– Ну що ти, – видихнула Йоана. – Він на першому курсі в університеті вчиться. Хоче стати інженером.

– Гм. А в нього подружки ще нема? – спитала я.

– Ліно, припини шукати в нього недоліки!

– А я не шукаю. Просто питаю.

– Колись, Ліно, хтось впаде тобі в око – і тоді ти не будеш таким критиканством займатися.

– Я й не займаюся, – сказала я. – Просто хочу пересвідчитися, що він досить гарний для тебе.

– У нього є молодший брат, – усміхнулася Йоана.

– Правда? – я наморщила ніс.

– От бачиш? Ти вже до нього скептично ставишся, а ще навіть не бачила!

– Я не ставлюся до нього скептично! І де ж його молодший брат?

– Приїде наступного тижня. Хочеш його побачити?

– Та хтозна, не знаю. Зважаючи, який він, – сказала я.

– А поки не побачиш, то й не дізнаєшся! – дражнилася Йоана.

36

Коли це сталося, ми спали. Я промила свої пухирі й почала писати листа Йоані. Тільки я дуже стомилась і заснула. І тут почула, що на мене кричить енкаведист і тягне надвір.

– Мамо, що робиться? – питав Йонас.

– Кажуть, нам треба негайно з’явитися в колгоспне управління.

– Давай! – закричав охоронець із ліхтарем.

Вони почали дратуватись. Один із них витяг пістолет.

– Да! – сказала мама. – Так! Діти, швидко! Ходімо!

Ми попідскакували з соломи. Улюшка перевернулася на інший бік, відвернувшись від нас. Я поглянула на свою валізу, радіючи, що встигла сховати малюнки.

Інших людей теж виганяли з хатинок. Ми йшли вервечкою по стежці до колгоспного управління. Я чула, як лисий щось кричить позаду нас.

Вони зігнали нас до найбільшого приміщення дерев’яної будівлі. Сивий пан, який накручував годинник, стояв у кутку. Дівчинка з лялькою збуджено замахала мені рукою, немов зустріла стару подругу, якої давно не бачила. На її щоці темнів широкий синець. Нам звеліли тихо почекати, доки підійдуть усі решта.

Стіна, складена з колод, була вкрита сірим тиньком. На столі кімнати багато місця займав стіл із чорним стільцем. Над столом висіли портрети Маркса, Енгельса, Леніна і Сталіна. Йосифа Віссаріоновича Джуґашвілі. Він сам себе назвав Йосиф Сталін – сталевий. Я дивилася на портрет. Він, здається, теж дивився на мене. Він здіймав праву брову, наче кидаючи мені виклик. Я дивилася на його густі вуса і темні, кам’яні очі. На портреті він шкірився майже насмішкувато Це спеціально? Я замислилася про художників, які малювали Сталіна. Вони раділи, що опинилися поряд із ним, чи боялися, що буде – а раптом йому не сподобається, як його намальовано? Портрет Сталіна довіри не викликав.

Відчинилися двері. Пришкандибав лисий на поламаній нозі.

– І ніхто з вас і не подумав мені допомогти! – кричав він.

Увійшов Комаров, командир, а за ним кілька енкаведистів із гвинтівками. Білявий охоронець, Крецький, ішов останнім і ніс стос якихось паперів. Звідки Андрюс дізнався їхні прізвища? Я роззирнулася, шукаючи очима Андрюса і його матір. Їх не було.

Заговорив Комаров. Усі подивилися на маму. Командир замовк і подивився на неї, піднявши брову й крутячи незмінну зубочистку язиком.

Мамине обличчя напружилося.

– Він каже, що нас сюди привели займатися документами.

– Документами? – сказала пані Рімене. – У таку пору?!

Комаров продовжував говорити. Крецький підняв якийсь машинопис.

– Ми всі маємо підписати цей документ, – сказала мама.

– Що там сказано? – питали всі.

– Три речі, – промовила мама, дивлячись на Комарова.

Той вів далі, а мама