Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

десь під Уманню чи Києвом, переманить до себе кількох гультяїв, щоб охороняли його володіння, а тоді…

Це були солодкі мрії пана Адамка, а поки що він сидів без грошей у корчмі Лейби, і йому було нудно без товариства. Серед випорожнених пляшок, якими можна було перебивати ніжки столів, лежав пістоль, а на боці висіла шабля. У дерев’яній таці лежало кілька шматків м’яса, що їх пан Адамек брав руками, і кілька коржів, якими він спочатку обтирав засмальцьовані руки, а потім їв.

Корчмар крадькома прошмигував повз пана Адамка, щоразу думаючи про те, хто ж розплачуватиметься за всю оту гору з’їденого й річку випитого цим шляхтичем. Кожен раз, коли пробігав повз пана, він щулився і ладен був перетворитися на таргана, аби лиш оцей відвідувач не вимагав нової пляшки.

Та корчмареві не вельми таланило. Чи він сидів десь у своїй кімнатці, чи він пробігав повз стіл, пан Адамек про нього не забував. Він гукав:

— Шинкарю! Горілки! І м’яса!

І корчмар мусив нести. Мусив, хоч серце обливалося кров’ю. Мусив, хоч, коли ніс панові Адамку замовлене, шепотів сам собі: «А щоб ти смоли напився, а щоб ти землю гриз!» Шепотів, але ніс…

Нарешті до корчмаря підбіг син і сказав йому кілька слів по-єврейському.

Пан Адамек присунув ближче до себе пістоля і запитав:

— Що то в-він тобі джеркоче?

— Ах, ясний пане Адамку, — замахав руками, мов витрушуючи невидиме простирадло, корчмар. — Що може сказати ця дитина? Каже, що тут неподалік з’явилися татари, і що вам зручніше було б їхати звідси… Вони ж такі басурмани, що можуть і вас зобидити.

— Мене? Басурмани? — здивувався пан Адамек. — А скільки їх дохлих валялося під Хотином, і всі від моєї руки!

— Хи-хи-хи, — дрібно засміявся корчмар. — Тільки навіщо пан програв позавчора отому донському отаманові свого коня?

— Неси горілки! За коня вип’ємо! І за отамана… як його? Петруніна… Гарно грає, сто дяблів його мамі!..

— Ой, як мудро вміє казати пан Адамек! Ой, який він хоробрий! Скільки жив, таких хоробрих не бачив. Такий хоробрий, як отой ротмістр Претвич, що без штанів ішов на Аккерман, а звідти зацним паном прибув, та ще й старостою Бару став…

— Я ще й гетьманом стану! Я — при штанях. Неси горілки!

Розділ десятий, який розповідає, що світ усе-таки тісний, а також про деякі інші речі…

А Петро з графом Олександром тим часом сиділи в зарослій кущами ярузі. Вимучені, мокрі, в грязюці, сажі та жабуринні, вони вибралися на берег і чимдуж погнали до заростей. Йована і Джузеппе послали праворуч — до лісу, що виднівся в далечині; треба було будь-що збити зі сліду татарів, які, побачивши, що сліди розійшлися, змушені будуть розділити свій загін на дві частини. До того ж необхідно було розвідати, де можна було б відпочити й підкріпитися. Про все це найкраще знав Клюсик, але де він зараз?

Домовилися, коли стемніє, зустрітися в ярузі. Щоб Петро й Олександр здогадалися, що йдуть свої, Йован двічі крякне качкою, а Петро відповість один раз по-солов’їному.

Петро, задихаючись від болю, ледве зліз з коня.

— Може, далі від’їдемо? — запитав Олександр.

— Більше не можу, — крізь зуби прошепотів Петро. — Плече…

— Дай подивитися, — попросив Олександр.

— Не треба, — відмовився Петро. — Стріла зламалась… Ніяк вихопити… Треба вже десь в іншому місці…

Вони посідали під кущем, коней пустили пастися поряд. Коні були вже добре привчені далеко від господарів не відходити. Клюсиків Сірий час від часу піднімав голову від трави і, роздуваючи ніздрі та нашорошуючи вуха, вслухався в те, що діється довкола.

Олександр, чавкаючи мокрими чобітьми, сторожко ходив між кущів, вдивляючись, куди б далі можна було зайти, щоб почуватися у цілковитій безпеці. Зрозуміло, що татари, перепливши Дністер, одразу ж кинуться їх шукати. Якщо підуть по їхньому сліду — кінець!

Граф, урешті, присів під кущем. Його трусило від пережитого: він недоспаної сьогодні ночі, від напруження перед переправою, від бою на поромі. Власне, який то був бій? Татари стріляли, а вони ховалися від стріл, а потім від вогню… Знову сіпнулася щока й отерпла ліва рука. Щось надто часто стало з ним таке коїтися останнім часом. Якщо до самого Києва доведеться, як отоді, біля Крвавиці, як зараз, на Дністрі, то він, султан Ях’я, трястиметься, як у лихоманці…

Султан Ях’я… Він був султанчуком Ях’єю, а султаном став Мухаммед. Султан Ях’я — це в майбутньому. Коли він добереться до Києва, коли Йов Борецький приведе його до козаків, коли він з тими козаками візьме Стамбул і сяде на престолі, отоді він стане султаном Ях’єю…

А може, ліпше жити отак, як Скрипник чи Клюсик? Без претензій на керування державою? Жити просто, як кожна звичайна людина. Це в дитинстві, під впливом матері він мріяв про те, як правитиме величезною державою… Але дитинство минуло. Йому вже наближається до сорока, мусить же мислити, як дорослий, а не як хлоп’як-султанчук…

Проте Олександр відчував, що існує сила, яка не залежить від його особистих уподобань чи небажань. І ця сила змушує його, сина султана Амурата, мріяти про престол, який йому особисто не так уже й потрібен. Ця сила — мільйони людей, які з року в рік протягом сторіч відбивають турецьку навалу, що суне й суне на Європу. Нескінченні війни замучили поляків і мадьярів, сербів та чорногорців, греків та болгарів… Ідея владарів Османської імперії про світове панування не несе нічого доброго ні тим, проти кого воюють османли, ні самим османли… Він, одна людина, повинен усе це припинити. Як? Чим? Наказом? Та його ж зметуть ті ж самі яничари, які щойно змели Османа Другого! Що зробить меч, якщо його примусити копати землю? Він вирветься з руки й відрубає голову своєму володареві. Він створений для того, щоб воювати, а не ритися в гною… Він, меч, знає: я в бою добуду більше, ніж сто плугів; так настобіса мені бабратися в землі?! Отак скажуть і яничари, і сипахи, й акинджі. Що робитиме Туреччина, якщо втратить свою сухопутну й морську могутність? Як вона встоїть проти тих держав і народів, яким протягом століть встигла залити сала за шкуру? Адже одразу ж піднімуться народи, яких Османська імперія поневолила, і почнуть боротися за свою свободу. А з цих же країв Туреччина бере свій харадж, свій податок, свої прибутки… Що їстимуть османли, в що вдягатимуться?..

Але й це не все. Не один рік думав над справами Османської імперії Олександр-Ях’я. Ставши на турецький