Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

коротко перевівши подих, посунув уздовж них, вибравши зручніший, як здалося, прохід. Коли вибирався, був готовий до того, що ось зараз вийде до поліцейських, які вже встигли оточити квартал й тепер ведуть облаву. Натомість опинився в тихому дворі, де о цій порі гуляло лише кілька молодих мам із дітворою. Тільки одна ковзнула поглядом по неохайному чоловікові, котрий щось забув за гаражами — та ясно, чого хотів, шукав там туалету, й не він один: поки Олег ішов, в носі свербіло від стійкого запаху сечі.

Уповільнивши ходу, поправив, як міг, одяг, обсмикнув куртку, навіть пригладив брудними долонями волосся. Перетнув двір навскоси, рухався, мов гуляв, наче не був ось щойно під обстрілом. Не озираючись, вийшов на вулицю, перебіг дорогу, знову пірнув у кам’яні джунглі.

Плану ще не мав, та поки кружляв у цих дворах, склалося. Зрештою, інший варіант не приходив. Альтернатива — вибиратися з Києва просто зараз, поки така можливість, нехай і примарна, ще є. Проте Головко говорив діло, коли питав, що далі. Й Кобзар визнав це. Бо таки доведеться ховатися в лісі й ночувати там, швидко перетворюючись на волоцюгу. Кілька днів такого життя самі врешті-решт змусять його вийти до першого ж патруля з піднятими догори руками.

Півгодини тому вже помалу схилявся прийняти пропозицію рудого й здатися йому.

Стрілець як знав — втрутився.

Може й знав.

Хтось узагалі багато знає і про труп Мері в його квартирі, і про те, де стоїть його машина, і про серію подібних убивств.

Вперше в житті Олег Кобзар відчув себе дичиною, яку обіклали і впевнено женуть туди, куди він найменше хоче. Хтось невідомий змушує його грати за чужими правилами, не лишаючи жодного шансу подумати, оговтатися, прокачати ситуацію й вирішити щось самому.

Так не буде.

На сусідній вулиці зловив таксі, назвав водієві адресу Вампіра.

Поїхали на Совки.

Назустріч вийшов чоловік, якого не назвеш інакше.

Блідий від природи, мовби боявся сонця й намагався без крайньої потреби не виходити під промені. Олег знав — це справді так, у нього порушена пігментація, народився таким, на відкритому сонці шкіра горіла відразу, потім довго боліло й свербіло. Мав червоні, як у кролика-альбіноса, очі, однак сам альбіносом не був — біле лице різко контрастувало з чорною шевелюрою. Любив усе чорне, одяг іншого кольору не носив, і коли Кобзар десять років тому побачив його вперше, безпомильно визначив, кого в компанії називають Вампіром. Картину доповнювали передні ікла, два гострих зуба — показував їх, коли посміхався, а часто — просто так, заради забави, особливо незнайомцям. Імідж треба тримати, дали ж таке прізвисько, ось і перевтілювався.

— Лилику, ти зовсім придурок чи на тебе тимчасово накотило?

— І тобі не хворіти. Я теж радий тебе бачити.

— А я тебе — ні. На таксі він приїхав. Перший-ліпший водило його сюди привіз. Ми не домовлялися так.

— Ми взагалі ніяк не домовлялися.

— Сьогодні.

— Сьогодні, — погодився Кобзар. — Ти мене проганяєш?

— Я тебе прибив би й прикопав.

— Так давай, чого ти.

— Нічого, — буркнув Вампір, повернувся й пішов у гараж.

Іншого прийому Олег не чекав.

Тут напевне вже знають, що він поза законом.

З вигляду — звичайна СТО, станція технічного обслуговування машин. Вулканізація, шиномонтаж, інша швидка й не дуже допомога водіям. Купив її Вампір чотири роки тому, коли вийшов на волю. Звідки гроші в того, хто відсидів за незаконне зберігання зброї, нікого особливо не цікавило. Бо Леонід Донцов на прізвисько Вампір узагалі відсидів не за своє. Хоч судити й саджати його було за що.

Зараз теж є.

9

Йому недавно виповнилося п’ятдесят.

Щонайменше п’ятнадцять останніх років вважається одним із беззаперечних злочинних авторитетів. Коли Кобзар тільки прийшов у розшук, бажання закрити Вампіра надовго постійно зринало в когось із колег. Дарма, що з їхнього управління до Донцова не дотягнутися, бо той жив і крутив свої справи на Лівому березі, заклавши форпост у нетрях старої Дарниці. Хоча місце дислокації не обмежувало впливу, Вампір просто помітив територію, але періодично намагався відкусити й від чужого пирога. Рано чи пізно він чи його люди могли пошукати щось у Святошині, ось тоді орли-сищики й висмикнуть йому ікла.

Кобзар не зафіксував моменту, відколи громадянин Донцов раптом перестав цікавити карний розшук. На момент, коли їх звела доля, Вампір сам уже нічого не робив. Лиш отримував щомісячні надходження від тих, хто крутив бізнес різного ступеню законності під його патронатом та наглядом.

А якось з Дарницького каналу виловили труп Вані Золотого, останнього з могикан ще того, старого київського криміналу.

Убитий давно облизувався на ринок «Юність», де Вампір мав, як сам казав, контрольний пакет акцій. Там завжди був справжній Клондайк, через торговельні точки прокручувалися й відмивалися, без перебільшення, мільйони. Золотого як ветерана давно відтерли на маргінеси, а він не бажав лишатися осторонь. Війна за ринок була для нього справою честі: затявся показати всім молодим, що старі вовки не здаються, кусаються боляче і з ними слід рахуватися. Вампіра не любив, бо вважав вискочкою — надто швидко піднявся над людьми з зеленого голомозого бандюка. Почуття були взаємними.

Тож коли Ваню з проваленою головою витягали з холодної брудної води, не було жодних сумнівів, хто міг докласти до цього руку й кому вигідна його смерть.

На Вампіра тоді кинули оперативну групу, навмисне зібрану з усіх київських управ, окрім Дарницької. Вона не без підстав вважалася вотчиною Донцова, де начальство й навіть середня ланка харчувалися з його руки. Набирали оперів із досвідом, так Кобзар потрапив туди. Розробка забрала три місяці, після чого міліція провела блискучу операцію, затримавши Вампіра й відправивши його відразу «до Лук’яна»[3]. Там йому велося добре, вся «крита» знала, що везуть поважну й шановану людину, на нього чекав максимально можливий за ґратами рівень комфорту.

Але далі справа загрузла.

Ніхто не сподівався, що битий та кручений Донцов отак легко зізнається. Проте історія не трималася купи, бо Вампір мав справжнє алібі. Бажання ізолювати його від суспільства років щонайменше на десять було навіть у тих, хто довший час прикривав його. Серед бажаючих згадувалися не лише відомі в міліцейських колах прізвища, а й імена політиків та бізнесменів, яких всує згадували в пресі та в телевізійних новинах.

На очах відбувався класичний, можна сказати — зразково-показовий злив. Вчорашні партнери здавали Вампіра, як вторсировину, він мав для них саме таке значення. І