Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

його роздратовано, вихопила з кобури пістолет, зачаїлася під прикриттям машини. Її напарник, височенний, під два метри, не нижче, спритно рачкував до найближчого дерева — лишаючись із боку водія, був гарною мішенню.

Люди довкола все зрозуміли, коли бахнуло вдруге.

Щось нерозбірливо й голосно закричала немолода жінка, що саме збиралася перейти дорогу, для чогось пожбурила вбік темний поліетиленовий пакет. Він брязнув, ударившись об асфальт, і від нього, мов від бомби, відскочив студент із наплічником та в «мартенсах». Пригнувшись, хлопчина зайцем рвонув вздовж алеї, забувши, куди йшов. На ходу ледь не збив бабцю з візком, а та, підхопивши крик та поринувши у загальну паніку, розвернула візок, закриваючи дитину. Довкола враз ожило, заворушилося, а ще ж хвилину тому могло здатися — людей майже немає, лиш машини сновигають проспектом. Виявляється, люди були скрізь, тільки не звертали одне на одного уваги, перейняті своїми, важливими для кожного й нецікавими іншим справами й проблемами.

Але тепер усіх поєднав страх — тут стріляють, можна втрапити під дурну кулю.

Кобзар після другого пострілу не відразу зрозумів, що вразили його машину. Дивився на дірку в задньому склі й навіть нахилив голову, мовби загальмував. Тим часом довготелесий патрульний уже стискав в одній руці пістолет, в іншій — рацію і щось різко в неї говорив. Дівчина-поліцейська обережно висунулася з укриття, зі свого місця подивилася просто на Олега, і той, не розуміючи, для чого, підморгнув, хоч момент явно не підходив для загравання.

Наступної миті він уже пірнав уперед, впавши на витягнуті руки й перекотившись з тротуару на землю.

Третя куля свиснула над головою, причому так, мовби стрілець навмисне взяв вище, аби налякати.

Ще лежав, коли нарешті вступив Головко.

— Назад! Всі назад! Поліція! — загорлав він.

Вихопивши зброю й для переконливості шмальнув у повітря. Хоча нікого цим не заспокоїв, навпаки — посіяв ще більше паніки. Перехожі або тікали, або ховалися, де бачили. Декілька людей присіли за кущами, хтось навіть ліг, накривши руками голову. Головко водив дулом довкола себе, намагаючись зрозуміти, звідки ведеться вогонь. А Кобзар, зігнувшись, приготувався одним стрибком дістатися машини.

— Куди!

Це гримнула поліцейська, враз випроставшись та наводячи пістолет на Олега. У неї виявився на диво гучний, басистий, зовсім не відповідний до ефектної зовнішності голос. До Кобзаря дійшло, що кричить вона йому і саме його намагається зупинити. Головко швидше оговтався, розвернувся до неї, мовби не стояв у епіцентрі стрілянини, посунув уперед, заступаючи Олега, виростаючи між ним і пістолетним дулом.

— Ти! Поліція, сказано! Не чула! Опусти зброю!

— Геть! — горлав уже довготелесий коп, наступаючи на Артема з іншого боку.

— Я сказав...

— Руки вгору! Кидай зброю! На землю!

Поліцейський наступав, і Кобзаря враз осяяло: вони побачили озброєного цивільного й логічно вирішили, що пальбу відкрив він. Не добігши двох кроків до машини, Олег зупинився, покрутив головою, все ще намагаючись зрозуміти, звідки вели вогонь, й не думаючи зараз про те, що стрілець десь ховається й може скористатися загальним хаосом.

— Ти! Теж на землю! Швидко!

Поліцейська трохи відхилилася, аби Олег розумів — вона кричить до нього. Стояв, ще вагаючись й не визначившись остаточно, як діяти. А вона знову гаркнула, так, ніби Кобзар не бачив, хто перед ним:

— Поліція! Це поліція! Обоє на землю!

— Стій же ти, дурепо! — вирвалося в Головка. — Скрути звук! Не бачиш...

Його ліва, неозброєна рука надто сміливо ковзнула в кишеню куртки.

— НАЗАД!

Тепер уже не витримав поліцейський — стрельнув, цілячи рудому під ноги й змусивши Артема відскочити цапом. Збоку виглядало б кумедно, аби десь поруч дійсно не принишкнув стрілець.

— Вогонь припини, козел! — вигукнув Олег. — Трупів тут накладеш!

— Кобзарю, руки на машину!

Оце вже цікаво — довготелесий коп, якого бачив уперше в житті, назвав його на прізвище. Головка це теж помітно напружило. Він навіть почав опускати зброю, ступивши вбік та глянувши на Кобзаря.

— Повторюю! Олег Кобзар, покладіть руки на машину! Вас заарештовано!

Патрульний рухався вперед рішуче. Вже не озирався довкола, бо вирішив: винуватець стрілянини — оцей рудий здоровило з пістолетом у руці. Його голосиста напарниця так само вийшла з-за машини. Тепер вони наступали синхронно, тримаючи під прицілом уже обох, Кобзаря й Головка.

Четвертий постріл.

Розлетілося скло з водійського боку.

Копи зупинилися, дівчина навіть присіла й у такій незграбній позі поволі почала задкувати. Довгань, навпаки, розпрямився на повен зріст, розправив плечі, розвернувся туди, звідки, як йому здалося, стріляли. Головко теж водив дулом перед собою, скануючи парк, наляканих людей у ньому й марно намагаючись вичепити серед них того, хто ніс небезпеку.

Здаля долинули сирени.

Кавалерія. Підмога, покликана довготелесим копом. Ще мить — і тут стане тісно від поліцейських.

Кобзар ще не до кінця розібрався в усьому, що відбувалося. В голові засіло чітке: патрульні не просто так зараз завернули сюди. Їхали по нього. Звідкілясь знали, що втікач, підозрюваний у вбивстві, тут. І не Головко їм це сказав, бо сам раптово потрапив під роздачу.

БІЖИ.

Відступив далі від двічі обстріляної, вже засвіченої, небезпечної тепер машини. Уже не хвилювало, хто й звідки стріляв. Тут усі відкриті, кожен при бажанні міг стати мішенню. Стрілець не аматор, захотів би — влучив. Значить, нікого не збирався вбивати.

Що тоді?

Для чого починати війну в натовпі?

Сирени наближалися.

Трохи зігнувши ноги в колінах, мовби стояв на старті перед забігом на стометрівці, Кобзар набрав у груди повітря й на видиху рвонув уперед, уздовж вулиці, світ за очі. У спину кричали: «Стій!», він чув серед інших голос Головка, та не зважав — мчав, і перехожі сполохано сахалися, даючи дорогу.

Забігши за найближчий ріг, погнав дворами, намагаючись, мов заєць на снігу, заплутати мисливців. Пролетівши кілька дворів, побачив рядок сміттєвих баків, за ними — гаражі, повернув туди. Пірнувши у вузенький прохід між двома, протиснувся, опинившись позад них, на закиданому різним брудом клаптику землі. Далі проходу не було, перед ним — сіра стіна бетонного паркану. Побачивши на стику зігнутий шмат арматури, поставив на нього ногу, підкинув тулуб угору, хапаючись руками за пощерблений верхній край. З першої спроби видертися не вдалося, та відчай додав сили й вправності — таки виліз на паркан, перекинув себе на протилежний бік, упав.

Тут так само стояли гаражі, й Кобзар,