Олена Бачинська - Лицарі Дикого Поля. Плугом і мушкетом. Український шлях до Чорного моря

перше згадування про українських козаків під 1489 р. прямо вказує, що вони були провідниками війська королевича Яна Ольбрахта, тобто прямо працювали на уряд і мали, якщо не платнею, то здобиччю, від цього відповідний зиск. Козацький похід 1524 р. теж був повністю організований державою, а згадування під 1526 р. загону якогось Михайла Козака, що був присланий королем до Черкас, дає право припускати, що деякі козаки таки були найняті тоді Сигізмундом І. Крім прямого найму королем, існував ще інший тип державної служби, а саме — у почтах місцевих українських урядників. Як уже зазначалося, військова система ВКЛ передбачала, що кожен, хто ставав на чолі будь-якої адміністративно-територіальної одиниці, обов’язково мав утримувати за рахунок місцевих прибутків відповідний військовий контингент, так званих служебників або слуг. У документах 1502—1503 рр. прямо зазначено, що козаки є на службі у київського воєводи. Те саме стосується і старост. Навряд чи О. Дашковичу вистачило б своїх сил відбити наступ кримсько-турецького війська з досить потужною артилерією. Проте часто бувало, що місцевих прибутків просто не вистачало на утримування необхідної кількості слуг, як це було, наприклад, з новим справцею київського воєводства — князем Андрієм Коширським на початку 1541 р. Не дивно, що вже через півроку цього князя Сигізмунд І звинувачував в організації козацьких походів. Виходячи з цього, присутність козаків серед служебників київських воєвод фактично була державною службою.

Українське козацтво репрезентувало кардинально нову військову силу на кордоні Великого князівства Литовського. Земське ополчення і наймані війська були орієнтовані на стратегічну оборону, розраховану на нечасті вторгнення ворога. Але в умовах безперервних нападів кочовиків з метою максимально швидкого пограбування територій без участі у серйозних битвах така оборона була спроможна лише послабити ворога і зменшити шкоди. Козацтво ж було орієнтовано, за прикладом степовиків, на стратегічний наступ. Воно не чекало, коли і звідки прийде орда, а саме шукало ворога, намагаючись випередити його.

Розташування України на Великому кордоні, який із заходу на схід проходив по її землях, забезпечувало її населенню колосальні можливості щодо освоєння лісових, лісостепових і степових масивів. Вдале географічне розташування, наявність широкої річкової системи, чорноморське узбережжя — все це перетворювало український люд на посередника в торгівлі між європейською та азійською цивілізаціями. Великий Шовковий шлях був тією потужною магістраллю, яка несла через Україну матеріальні й духовні цінності великої частини людства.

Проте, окрім товарів, цей трансконтинентальний шлях приносив в українські степи кочові орди, які у зв’язку зі специфікою своєї економіки рано чи пізно змушені були конфліктувати з місцевим осілим населенням. У цій ситуації багато чого залежало від ефективності зовнішньої політики країн, у складу яких були українські землі. За досліджуваної нами доби Литві завдяки надзвичайним зусиллям вдалося дещо виправити наслідки катастрофічного провалу ординської політики кінця XV — початку XVI ст. Чималу роль у цьому відіграло використання людських і матеріальних ресурсів саме українських земель. Майже всі стани українського суспільства були тією чи іншою мірою задіяні в кримській політиці.

У той час як в центральних районах держави службові стани все більше уваги приділяли економічній діяльності, українська шляхта, слуги, міщани та ін. несли на собі весь тягар дипломатичної й військової служби. Супроводження гінців і послів, охорона кордону, ремонт укріплень, часті воєнні сутички, що іноді переростали у великі битви за участю десятків тисяч вояків, були важким тягарем для України. Водночас постійний воєнний стан, перманентна загроза загибелі, навіть у разі переможного переслідування ворога, виховували бійцівські й вольові якості збройного люду та сприяли формуванню більш високого рівня військової культури суспільства, про що із захопленням писали сучасники.

Низка змін у соціальній системі Литви й Русі і потреба утримувати на кордоні професійну військову силу, особливо в умовах хронічної нестачі грошей у державній скарбниці, змушували литовський уряд шукати різних шляхів до вирішення цієї проблеми. Намісницькі загони, іноземні найманці, «пенежні» дворяни, територіальні ополчення хоча й приносили користь, проте надійно перекрити кордон внаслідок своєї оборонної стратегії не могли. Але зрештою український народ спромігся утворити нову військову силу, здатну ефективно діяти саме в степових умовах, силу, орієнтовану на наступ. Фактично козацтво являло собою черговий варіант колонізаційного руху осілого населення України на південь.

Кримський ханат: державний устрій та економіка

Татарську державу, що поступово виокремилася в Криму та прилеглих степах Північного Причорномор’я, прийнято називати Кримським ханатом. Її самоназвами були «Тахт-і-Крим» («Кримський престол») або «Тахт-і-Крим ве Дешт-і-Кипчак» («Престол Крима та Кипчацького степу»). Бажаючи наголосити свою тяглість щодо держави Джучидів, використовували також означення «Улу(г) Орда» («Велика Орда») і «Улу(г) Юрт» («Велика вотчина»). Неофіційно хани називали свою державу також «Крим юрт» — «Кримська вотчина».

У сусідніх країнах за державою кримських татар закріпилася назва «Кримський ханат» від назви столиці держави у місті Солхат-Крим. Литовці, поляки та московити використовували також назви «Перекопська орда» і «Перекопська Татарія», калькуючи переклад або назви столичного міста «Крим» («рів», «Перекоп») або головного фортечного прикордонного укріплення на вході до півострова «Ор» (також «рів», «Перекоп»). У європейський джерелах щодо Кримського ханату використовували також визначення «Мала Татарія», протиставляючи його «Великій Татарії» — Монгольській імперії Чингізидів, яка колись охоплювала неозорі простори Євразійського степу.

Державний устрій Кримського ханату

Основні принципи державного устрою Кримського ханату корінилися у традиціях Золотої Орди і були типовими для степових імперій. Держава, згідно з ними, належала ханові, який мав право керувати нею на власний, нічим не обмежений, розсуд. При цьому хан обов’язково мав належати до владної династії, у випадку Криму — до династії Гераїв, яка була своєрідним колективним власником держави. Кримськими ханами завжди були представники роду Гераїв, які від середини XVI ст. титулувалися «Великий Хан Великої Орди, Великого Юрту, престолу Криму та Кипчацького степу, усіх татар, незчисленних ногаїв, татів, тавгачів та гірських черкесів». Уже хан Менглі Герай після перемоги 1502 р. над останнім ханом Великої Орди Шейх-Ахмедом почав титулувати себе також «падишахом» та «імператором усіх монголів». Великі князі литовські та великі князі московські визнавали за кримськими правителями імператорський статус і називали їх «царями кримськими» або «царями перекопськими».

«Гераї» у перекладі означає «шановані, достойні, гідні, поважні, праведні, істинні» тощо. Саме представники династії Гераїв, а також представники знатних татарських родів — карачі-беї — мали право обирати нового хана, керуючись традиційним принципом, згідно з яким владу мав отримати не старший син керівного хана, а найстарший представник керівної династії. Свого наступника міг призначити також хан, що правив. Влада також могла бути закріплена за