Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

— Хто ще працював у клініці?

— Так, пригадую... була Дженіс Бітті, дільнична медсестра, найкраща медсестра на моїй пам’яті. Сама з Іст-Енду. Як і Марго, вона знала про проблеми бідних людей з власного досвіду. В ті часи Клеркенвелл не був таким респектабельним районом, як нині. Дженіс і досі надсилає мені листівки на Різдво.

— У вас часом немає її адреси? — спитав Страйк.

— Цілком можливо, що є,— відповів Ґупта.— Спитаю у Джиїл.

Він зібрався підвестися.

— Краще вже як закінчимо розмову,— сказав Страйк, боячись урвати ланцюжок спогадів.— Будь ласка, продовжуйте. Хто ще працював у клініці?

— Так, пригадаймо, пригадаймо...— повторив Ґупта, осідаючи в кріслі.— Ми мали двох молодих жінок у реєстратурі, але боюся, що давно не підтримую з ними зв’язку... як же їх звали?..

— Часом не Глорія Конті та Айрін Булл? — спитав Страйк, який видобув обидва імені з газетних архівів. На розмитому спільному фото було двоє дівчат — одна худа й чорнява, а друга — фарбована білявка; обидві не дуже зраділи тому, що їх фотографують на вході до клініки. У супровідній статті «Дейлі експресу» було написано таке: «Двадцятип’ятирічна Айрін Булл, працівниця реєстратури, каже: „Це просто жах. Ми нічого не знаємо. Досі сподіваємося, що вона повернеться. Може, вона просто пам’ять втратила абощо”». Про Глорію взагалі писали всюди, бо вона остання бачила Марго живою. «Вона мені просто сказала: „Добраніч, Глоріє, до завтра”. Вигляд мала звичайний, може, трохи втомилася — був уже вечір, і тут з’явилася нагальна пацієнтка, через яку вона затрималася. Марго запізнювалася на зустріч з подругою. Вона розгорнула парасолю у дверях і зникла».

— Глорія та Айрін,— закивав Ґупта.— Так, усе правильно. Вони були обидві молоді, тож, мабуть, ще на цьому світі, але боюся, що й близько не уявляю, де вони тепер.

— Більше нікого не було? — спитав Страйк.

— Наче ні. А, заждіть,— підніс руку Ґупта.— Була ще прибиральниця. Чорношкіра жінка, вест-індського походження. Як то її звали?

Він зморщив обличчя.

— Боюся, що не пригадаю.

Наявність у клініці ще й прибиральниці стала для Страйка новиною. У нього в офісі завжди прибирали вони з Робін, а віднедавна ще Пат. Він записав: «Прибиральниця, вест-індського походження».

— Не пам’ятаєте, скільки їй було років?

— Дуже важко сказати,— похитав головою Ґупта. І делікатно додав: — Чорні жінки, вони пізно старіють, правда? Довше зберігають молодість. Але вона мала кількох дітей, тож точно не юнка. Тридцять з чимось? — додав він з надією.

— Отже, троє лікарів, секретарка, дві дівчини в реєстратурі, дільнична медсестра та прибиральниця? — підсумував Страйк.

— Саме так. Ми мали,— сказав Ґупта,— всі ознаки успішного бізнесу — але, боюся, не зрослося. Тій клініці не пощастило від самого початку.

— Правда? — зацікавився Страйк.— Але чому?

— Людські стосунки,— негайно пояснив Ґупта.— Що старший я стаю, то краще розумію, що колектив — це все. Кваліфікація, досвід — то все чудово, але якщо люди не спрацюються,— він сплів кістляві пальці,— то навіть думати забудьте! Ніколи не вийде як слід. Саме так сталося в нас у клініці Святого Івана. Шкода, так шкода! Ми мали потенціал. Клініка користувалася популярністю серед жінок, які хотіли консультуватися в представниць власної статі. Марго та Дженіс усі дуже любили. Але від самого початку були перепони. Доктор Бреннер приєднався до нас через зручність нового приміщення, але поводився не як член колективу. Власне, з часом він узагалі почав ставитися до декого вороже.

— А до кого конкретно? — спитав Страйк, уже вгадавши відповідь.

— Боюся,— сумно мовив Ґупта,— що він не любив Марго. Правду кажучи, Джозеф Бреннер, як на мене, взагалі не любив жінок. Дівчатам у реєстратурі він теж грубіянив. Звісно, їх було простіше залякати, ніж Марго. Гадаю, він поважав Дженіс — вона, знаєте, була дуже зібрана й не така зухвала, як Марго, і люб’язно тримався з Дорогі, а та відповідала полум’яною відданістю. Але Марго він незлюбив від самого початку.

— Як гадаєте, чому?

— О,— мовив Ґупта, піднявши й опустивши руки жестом безнадії,— справа в тому, що Марго була... зрозумійте, мені вона якраз подобалася, і сперечалися ми завжди по-дружньому... вона була ніби паста марміт — викликала або захват, або відразу. Доктор Бреннер був зовсім не феміністом. Він вважав, що жінка має сидіти вдома з дітьми, а Марго лишила маленьку дитину й вийшла на повний день — він цього дуже не схвалював. На зібраннях панувала неприємна атмосфера. Він чекав, поки Марго почне говорити, і негайно перебивав її, ще й дуже голосно. Бреннер був схильний залякувати людей. Уважав, що наші дівчата з реєстратури не тягнуть, критикував їхні зачіски, довжину спідниць. Так, він завжди дуже грубо поводився саме з жінками, але, як на мене, він у принципі не любив людей.

— Дивно,— сказав Страйк.— Він же лікар.

— О,— зі смішком відповів Ґупта,— це зовсім не дивина, хай що ви думаєте, містере Страйк. Ми, лікарі,— такі самі люди, як і всі. То міф, що ми любимо ціле людство в усіх проявах. Але іронія тут у тому, що саме Бреннер найбільше обтяжував клініку. Він був наркоман!

— Аж так?

— Барбітурати,— пояснив Ґупта.— Так, барбітурати. Сьогодні лікарю такого не подарують, але тоді він їх замовляв у величезній кількості. Тримав під замком у своєму кабінеті. Мав дуже важкий характер. Емоційно закритий, неодружений. Ще й таємний наркоман.

— Ви з ним про це говорили? — спитав Страйк.

— Ні,— сумно відповів Ґупта.— Все відкладав. Хотів мати краще підґрунтя, перш ніж піднімати це питання. З того, що я розвідав, він міг замовляти ліки водночас на нашу адресу й на свою стару, ще й з різних аптек. Було б важко довести, чим він займається. Я б навіть не здогадався, якби Дженіс не сказала,