Джордж Мартін - Борва мечів

оздоб, ані коштовностей у руків’ї, ані срібного візерунку на лезі. Король Роберт ніколи не чіпляв його на пояс і найпевніше, просто забув, що має таку зброю. Валірійський булат був смертельно гострий… такий гострий, що одним швидким ударом розрізав би шкіру, плоть і жили. «Знаю, і в руках тримав» — казав він про валірійський булат. Але ж до цього ножа, мабуть, не тримав жодного іншого — інакше б не обрав Мізинцевого так необачно.

Тиріона, втім, досі не спіткало розуміння, навіщо принц таке вчинив. «Невже з простої жорстокості?» От чого, а її небіж мав удосталь.

Вина Тиріон зранку випив уже стільки, що тепер боявся виблювати, обісцяти штани, або те й інше водночас. Він занепокоєно поворушився і подумав, що мав би притримати язика за сніданком. «Тепер малий знає, що я знаю. От їй-бо, якщо мене одного дня щось і згубить, то це мій клятий довгий язик.»

Було проказано сім обітниць, накладено сім благословень, одне одному дано сім обіцянок. Коли заспівали весільний псалом, а виклик лишився без відповіді, настав час міняти киреї. Тиріон переступив з однієї кривої короткої ноги на іншу, намагаючись визирнути між батьком і дядьком Кеваном. «Якщо боги матимуть ласку, Джоф зробить із себе посміховисько.» Він ретельно уникав дивитися на Сансу, щоб не виказати очима власну гіркоту. «Могла б стати на коліна, бісове дівчисько. Невже тобі так важко було зігнути ті кляті старківські коліна і дати мені зберегти трохи гідності?»

Мейс Тирел обережно і турботливо прибрав з плечей доньки дівочу кирею, а Джофрі тим часом прийняв згорнуту кирею молодої з рук брата Томена і чванькуватим помахом розгорнув її. Король-хлопчак у свої тринадцять років не поступався зростом шістнадцятирічній нареченій і не мав потреби у спині блазня. Він убрав плечі Маргерії у кармазин та золото і нахилився застібнути кирею на шиї. Отак легко і безтурботно вона перейшла з-під захисту батька до піклування чоловіка. «Та хто захистить її від Джофа?» Тиріон зиркнув на Лицаря Квітів серед інших лицарів Королегвардії. «Вам, пане Лорасе, краще тримати меча добре нагостреним.»

— Сим поцілунком обітую своє кохання! — дзвінко оголосив Джофрі.

Коли Маргерія повторила ті самі слова, він притяг її до себе і поклав на вуста довгий та глибокий поцілунок. Навколо вінця верховного септона знову затанцювала веселка, поки він урочисто оголошував Джофрі з домів Баратеон та Ланістер і Маргерію з дому Тирел однією плоттю, одним серцем, однією душею.

«Гаразд, із цим упоралися. Тепер хутчіш повертаймося до того клятого Дитинця — там хоч посцяти можна.»

Пан Лорас та пан Мерин очолили ходу з септу, виблискуючи лускатими обладунками та сніжно-білими корзнами. Далі крокував принц Томен, розкидаючи з кошика перед королем і королевою трояндові пелюстки. Після королівського подружжя парою пройшли королева Серсея та князь Тирел, а далі — мати нареченої під руку з князем Тайвином. Колюча Королева дріботіла слідом, спираючись з одного боку на руку пана Кевана Ланістера, а з другого — на власну палицю. Її близнюки-охоронці не відставали, щоб допомогти у разі якогось негаразду. Далі пройшли пан Гарлан Тирел та його пані дружина, і ось настала їхня черга.

— Прошу пані, — запропонував Тиріон Сансі власну руку, і вона слухняно сперлася на неї.

Крокуючи проходом, Тиріон відчув у дружині холодок і напругу; очі Санса старанно відвертала геть. Ще не досягнувши дверей, він почув радісні вітання натовпу — люд так обожнював Маргерію, що ладен був заразом і Джофові повернути частку втраченої останнім часом любові. Вона ж раніше належала Ренлі — молодому та прегарному принцові, який так любив свій народ, аж піднявся з могили на його порятунок. А разом із Маргерією трояндовим гостинцем з півдня прибули і дарунки Вирію, що врятували місто від голоду. Безголові йолопи вже забули, що не хто інший, як Мейс Тирел, трохи раніше зачинив трояндовий гостинець і влаштував їм той лютий голод.

Вони вийшли на свіже та прохолодне осіннє повітря.

— Я вже боявся, нас ніколи звідти не відпустять, — удавано невимушено почав Тиріон розмову.

Санса не мала іншого вибору, як глянути нарешті на свого чоловіка.

— Я… так, ласкавий пане. Як скажете. — Обличчя в неї було сумне. — Але ж відправа була така гарна.

«Та вже ж гарніша за нашу з тобою.»

— Я б сказав, трохи задовга. Мені вже кортить повернутися до замку і добре відлити. — Тиріон почухав рубець носа. — От якби вигадати собі якесь надважливе доручення від корони і втекти з міста якнайдалі. Здається, Мізинець вчинив розумніше за усіх нас.

Джофрі та Маргерія стояли нагорі сходів перед широким мармуровим майданом, оточені лицарями Королегвардії. Пан Аддам і його золотокирейники стримували юрбу, а подоба короля Баелора Блаженного дивилася на них згори поблажливими очима. Тиріон мусив стати у чергу за іншими для вітань молодому подружжю. Дочекавшись, він поцілував пальці Маргерії та побажав їй безліч подружньої втіхи. На щастя, довго затримуватися не довелося, бо ззаду вже підпирали інші.

Їхні ноші чекали на сонці, всередині за запонами стояла тепла задуха. Коли ноші рушили, Тиріон підперся ліктем і замислився, а Санса сіла, втупивши очі у власні руки. «Вона не гірша на вроду від панни Тирел.» Волосся Санса мала глибоких, насичених осінніх барв — рудавої та брунатної, а очі — темної блакиті, добре знаної у роді Таллі. Пережите лихо занурило її в себе, змалювало на обличчі вираз відчужений, майже потойбічний — і від того вона здавалася ще гарнішою. Тиріон прагнув якось достукатися до неї, пробити панцир її чемності. Чи не тому і заговорив? А може, лише затим, щоб якось відволікти себе від повного міхура?

— Я тут подумав… чи не здійснити нам подорож до Кастерлі-на-Скелі, щойно дороги знову стануть безпечні?

«Якнайдалі від Джофрі та сестрички.» Що більше він думав про те, як Джоф учинив з «Житіями чотирьох королів», то більше непокоївся. «Це було послання, і надто добре зрозуміле.»

— Матиму за честь і радість показати вам, моя пані, Золоту Галерею, Левову Пащу, Палату Звитяжців, де ми з Хайме гралися хлопчиськами. Ви почуєте грім знизу, в скелях, де гуркотить море…

Вона повільно підвела голову. Він зрозумів, що вона бачить: опукле неоковирне чоло, руїну носа, кривий рожевий рубець, різнокольорові очі. Її власні очі були великі, блакитні й не виказували нічого.

— Я покірно поїду туди, куди накажуть пан чоловік.

— Я сподівався якось розрадити вас, пані дружино.

— Найкраща розрада для мене