Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

захват. Він уже шкодує, що підказав Дольмерові цю хитру ідею з перекриттям вулиць. Той таки зважився здійснити її, щоб видати згодом перед Штабскі та іншими за власну. Правда, всі вони усвідомлюють, що їм однаково нічого не поможе, бо старий тоді зажадає листа, а це означатиме коли й не остаточний кінець, то принаймні початок кінця,— все оте про атомні електростанції, всілякі лобі, хабарництво, прогнози на майбутнє, загальний розвиток... До того ж у старого є ще «Блетхен». А це — півтора десятка газет, що виходять з тим самим змістом під різними назвами в усій країні,— газет, які можуть надрукувати навіть щось геть недоречне. Всяк може бути.

— Ви ще слухаєте мене? Чи, може, вам дуже соромно?

— Мені дуже соромно, люба пані Тольм. І тепер я не хочу приїздити до вас із тим, з чим міг би приїхати,— з тим, що треба зробити. Ні. Мені соромно тільки через винагороду. Винагороди люди дістають тоді, коли повідомляють про щось добровільно, а не мимовільно...

— Ми побачимо вас тут завтра?

— Ні, я не можу звідси відлучитися. Але післязавтра побачимось. Ви вже даруйте, але уникати я вас не стану...

— Ви не зробите мені однієї послуги?

— Звичайно, зроблю.

— Подзвоніть до Губрайхена. Нехай там ніхто не виходить з дому. Навіть їхні гості. Цумерлінг цього тільки й жде.

18

У кав'ярні він допоміг Гельзі скинути пальто, вона міцно стисла його руку й сказала:

— Це добре, що ми на три тижні розлучимось. Курси в Штрюдербекені підуть тобі на користь. Та й мені теж. Я вже все спакувала.

— Доведеться тобі, люба Гельго, все розпаковувати. З курсами нічого не вийде. Ти ж бо чула останні новини?

Він замовив чай та каву і попросив, щоб принесли меню. Потім узяв у Гельги з руки запальничку, підніс їй вогонь, а тоді дістав з її коробки сигарету й собі.

— Видно, кепські в тебе справи, коли ти вже почав курити. А новини я чула. Застукали отого Беверло, він загинув, а дівчина зникла. Цікаво, де може бути хлопчик?

— Хлопчика вони відіслали назад, а дівчина скоро вигулькне знов. Все це свідчить про те, що слід чекати операції. Там же Гельго, не тільки ті двоє — там ціла розгалужена мережа. Це наче споруда з численними бічними ходами й таємними переходами... Я тільки сподіваюся, що в Штрюдербекені скоро вдарять відбій і більш не витягатимуть нас серед ночі з ліжок.

Він замовк — кельнерка саме принесла чай та каву.

— Це правда — побігати трохи в лісі, пограти у футбол, постріляти й послухати теорію мені не завадило б. Мабуть, не завадило б. Але цієї пори року в Штрюдербекені не дуже затишно — ліс мокрий, холодний і голий. Мені краще було б узяти справжню відпустку — щоб нікуди не їхати, а посидіти вдома. Поспати, побалакати нарешті по-справжньому з хлопцем, може, піти в кіно, посперечатися з Карлом... Поговорити з тобою. А що ти маєш на увазі, коли кажеш, нібито мої курси підуть на користь і тобі?

— Нам з тобою треба побути в розлуці по-справжньому. Не так, як досі: ти ніби й поруч і водночас десь далеко-далеко — далі, ніж якби був у Африці. Щоб не треба було вже говорити, говорити... Просто ти сам себе обманюєш: адже вона в тобі, а ти — в ній, і коли я про це кажу, то маю на увазі не дитину, яку вона жде, і якби не хлопець, якби не Бернгард, то хіба ти не пішов би вже давно з нею? І забув би про мене, забув би дуже скоро. Ні, краще вже нехай твої речі стоять спаковані... Може, вони тобі ще знадобляться, коли надумаєш усе ж таки піти з нею.

Він роздушив у попільничці недокурену сигарету, і Гельга всміхнулася... Він подав їй меню.

— Може, щось з'їси?

— Ні, дякую. А ти?

— Ні.— Він забрав у неї меню й поклав його на стіл.

— Кажеш, розлучитися?

— Так. Може, тобі слід якийсь час пожити з нею, щоб зрозуміти, що з нею ти жити не зможеш. Адже ти мрієш про те, щоб бути з нею.

— Так,— мовив він. І згадав про мокрі Сабінині коси, коли вона якось винесла йому вночі поїсти й поцілувала його, а тоді поцілувала ще раз, ще і ще — вже після того, як він поставив їй на підвіконня порожні горнята, бо його мали змінити.— Так. І можеш сміятись, але в мене краятиметься серце, коли я думатиму про тебе... Не тільки тоді, коли думатиму про Бернгарда... А як доведеться піти зі служби...

— Я не сміятимусь — я ж тебе, мабуть, трохи знаю. Я певна тільки, що ти підеш із нею або поїдеш услід за нею.

— Може, ти знаєш також, чи я повернуся?