Джордж Мартін - Борва мечів

удару, сахнувся від другого, перехопив третій. Рухалися обоє так швидко, що Дані не встигала стежити очима. Міссандея саме допомагала їй підвестися на ноги, коли Дані почула гучний тріск і спершу подумала, що то ковінька Арстана луснула надвоє, та зразу ж побачила гостру кістку, що виткнулася з гомілки Меро. Падаючи, Велетів Байстрюк ще примудрився витягтися уперед і спрямувати вістря меча старому в груди. Але Білоборід відкинув клинка легко і майже презирливо, а у відповідь щосили тицьнув іншим кінцем костура здорованеві у скроню. Меро простягся у воді; морська хвиля змила з вуст пухирчасту криваву піну. За мить його накрила друга хвиля, лютіша за морську — хвиля відпущенців, озброєних ножами, каменями та сердито стиснутими кулаками.

Дані відвернулася, відчувши нудоту і затремтівши від раптового страху, якого не відчувала під час самого нападу. «Він хотів мене вбити!»

— Ваша милосте, — став на коліно Арстан, — я вже старий, мене осоромлено. Він не мав підійти так близько, щоб дістати вас. Я не пильнував як належить, і не впізнав його без бороди та волосся.

— Так само не впізнала і я. — Дані глибоко вдихнула, прагнучи спинити тремтіння. «Вороги усюди, вони навколо мене.» — Відведіть мене назад до шатра, благаю вас.

Коли прибув Мормонт, Дані вже сиділа загорнута у свою левову шкуру і ковтала пряне вино з кухля.

— Я роздивився річковий мур, — почав був пан Джораг. — Він на кілька стоп вищий за інші, та й міцністю не поступається. До того ж меєринці підвісили просто під зубцями вогняний припас, аби кидати нам на голови…

Дані різко перервала його.

— Ви мали б хоч попередити, що Велетів Байстрюк утік!

Мормонт насупився.

— Я не бачив потреби лякати вашу милість. За його голову я призначив нагороду…

— То виплатіть її Білобородові! Меро прийшов з нами аж від Юнкаю. Він зголив бороду і загубився серед відпущенців, аби дочекатися нагоди для помсти. На щастя, Арстан його вбив.

Пан Джораг окинув старого довгим уважним поглядом.

— Зброєносець вбив палицею Меро з Браавосу? Що це я таке чую?

— Так, палицею, — погодилася Дані. — Та він уже не зброєносець. Я бажаю, пане Джорагу, щоб Арстана було висвячено у лицарі.

— Ні!

Гучна відмова пролунала дивно і несподівано. Та ще дивніше — від обох чоловіків одночасно.

Пан Джораг витяг із піхов меча.

— Велетів Байстрюк — знаний, лютий і майстерний горлоріз. То хто ж ти такий, сивий старцю?

— Лицар, кращий за вас, пане Мормонте, — холодно відповів Арстан.

«Лицар?!» Дані збентежилася.

— Але ж ви казали, що лише зброєносець!

— Казав, ваша милосте. — Старий упав на одне коліно. — Я справді замолоду служив зброєносцем князеві Лебедину. А на прохання магістрата Іліріо — Могутньому Бельвасові. Але у роки між старою службою та новою я був лицарем Вестеросу. Я не брехав вам, моя королево, лише приховав частину правди. За цей та інші мої гріхи сумирно благаю вашого милосердя.

— Яку саме правду ви приховали? — грізно запитала Дані. Що далі, то менше їй усе це подобалося. — Кажіть негайно!

Старий схилив голову.

— Ви питали мене в Карфі, яке я маю ім’я, і я відповів, що звуся Арстаном. Це майже правда, бо саме так мене кликали люди, коли ми з Бельвасом їхали на схід шукати вас. Але це не є моє справжнє ім’я.

Дані почувалася радше спантеличеною, ніж розгніваною. «Він мене надурив, як і казав Джораг. Але ж щойно врятував мені життя!»

Зате пан Джораг аж пашів червоною люттю.

— Меро зголив бороду, а ви відростили, еге ж? Недарма його риси здалися мені знайомими!

— То ви його знаєте? — розгублено перепитала Дані лицаря-вигнанця.

— Бачив колись… загалом, може, з десяток разів, і то здалеку, в шерезі братчиків або на герці. Але у Семицарстві кожен знає ім’я Барістана Зухвалого.

Мормонт приставив вістря меча до горлянки старого.

— Перед вами, халісі, стоїть на колінах пан Барістан Селмі, Регіментар Королегвардії, що зрадив ваш дім заради служби Узурпаторові, Роберту Баратеону.

Старий лицар навіть оком не змигнув.

— Ґава кряка на крука, чорним пір’ям доріка? Ви смієте казати мені про зраду? Ви?!

— Навіщо ви тут? — завимагала Дані. — Якщо Роберт надіслав вас убити мене, то чому ви врятували мені життя?

«Він служив Узурпаторові. Він зрадив пам’ять Раегара і покинув Візериса жити та вмирати у вигнанні. Але ж якщо він бажав мені смерті, то міг би стояти і не втручатися…»

— Я мушу знати від вас правду, підкріплену лицарським словом! То ви служите Узурпаторові чи мені?

— Вам, якщо ви приймаєте мою службу. — На очах пана Барістана з’явилися сльози. — Так, мене пробачив Роберт, і я служив йому мечем та порадою. Служив поруч із Крулерізом і гіршими за нього, які заплямували те біле корзно, що носили усі ми. За те мені нема пробачення. Сором зізнатися, та я досі служив би у Король-Березі, якби ганебно зіпсутий хлопчак на Залізному Престолі не викинув мене геть. Але він забрав від мене те корзно, яким мої плечі огорнув Білий Бик, і того самого дня послав по мене зарізяк. Саме тоді облуда впала з моїх очей, і я зрозумів, що мушу знайти правдивого короля і служити йому до самої смерті…

— Бажаєте смерті? Це легко влаштувати, — похмуро буркнув пан Джораг.

— Тихо! — мовила Дані. — Я хочу його вислухати.

— Може, мені справді час померти смертю зрадника, — проказав пан Барістан. — Та якщо так, то хіба її вартий лише я? Перш ніж отримати від Роберта пробачення, я бився проти нього на Тризубі. А ви, Мормонте, стояли у тій битві на іншій стороні, хіба не так?

Відповіді він не чекав.

— Благаю вашу милість пробачити мені брехню — то був єдиний спосіб приховати від Ланістерів, що я перейшов до вас на службу. За вами шпигують, як шпигували за вашим братом. Багато років князь Варис доповідав про кожен крок принца Візериса — я чув кількасот таких доповідей, коли сидів у малій раді короля. Але від дня вашого весілля з халом Дрого при вашому боці теж знаходився підглядач, який продавав ваші таємниці, переказував Павукові кожну чутку за золото та солодкі обіцянки.

«Ні, він не може казати про…»

— Ви помиляєтеся! — Дані зиркнула на Джорага Мормонта. —