Агата Крісті - Загадка «Блакитного потяга»

ця справа здається ясною, – повів далі той, – але довести щось буде складно. Граф – слизький суб’єкт, і якщо лише служниця не зможе впізнати його…

– …а це вкрай малоймовірно… – докинув Пуаро.

– Що правда, те правда. – Мсьє Карреж потер підборіддя. – Усе це буде нелегко.

– Якщо він і справді скоїв цей злочин… – почав Пуаро, але мсьє Ко його перебив.

– «Якщо»… По-вашому, «якщо»?..

– Так, мсьє комісаре, – по-моєму, «якщо».

Той різко глянув на бельгійського детектива, але потому сказав:

– Маєте рацію: ми надто квапимося з висновками. Можливо, що у графа виявиться алібі. І тоді ми залишимося в дурнях.

– Ah, ça par exemple,[35] – відповів Пуаро, – це не має жодного значення. Якщо він скоїв цей злочин, то звісно, що в нього знайдеться алібі. Людина з таким досвідом, як у графа, не стане нехтувати запобіжними заходами. Ні, я сказав «якщо» із зовсім іншої причини.

– І якої ж?

– Психологічної. – І чоловічок посварився пальцем, наголошуючи на сказаному.

– Га? – видобув мсьє Ко.

– Із психологією не складається. Граф негідник? Так. Ошуканець? Так. Полює на жінок? Так. Планує викрасти коштовності мадам? І знову так. А чи того типу він людина, щоб скоїти вбивство? На це я відповідаю «ні»! Чоловік на подобу графа завжди боягуз: він не ризикує. Веде підлу, але надійну гру – хоч і, як кажуть англійці, «на межі фолу». Але щоб убити – ні і сто разів ні!

І він невдоволено захитав головою.

Однак слідчий суддя, здавалося, не схильний був погодитися з ним.

– Завжди настає день, коли такі дрібномаєтні дворянчики втрачають голову й заходять надто далеко, – тоном мудреця зауважив він. – Як-от, поза сумнівом, і в цьому випадку. І хоч мені не хочеться суперечити вам, мсьє Пуаро…

– Я лише висловив думку, – поквапився пояснити той. – А так справу, звісно, ведете ви, тож і маєте діяти, як самі вважаєте за доцільне.

– Особисто мене вдовольняє версія, що саме граф де ля Рош і є тим, на кого нам слід полювати, – промовив мсьє Карреж. – Ви згодні зі мною, мсьє комісаре?

– Цілком.

– А ви, мсьє ван Олдіне?

– Так, – відказав мільйонер. – Так: той тип – закінчений покидьок, щодо цього сумнівів жодних.

– Боюся, він не дасться нам так легко до рук, – сказав слідчий суддя, – але ми постараємося. Треба негайно розіслати телеграфом інструкції.

– Дозвольте мені допомогти, – запропонував Пуаро. – Навіщо все так ускладнювати?

– Тобто?

Усі присутні витріщилися на нього. А чоловічок променисто посміхнувся у відповідь.

– Знати – моя професія, – пояснив він. – А граф – людина розумна. Зараз він у Антібі, де винаймає віллу «Маріна».

Розділ шістнадцятий

Пуаро обговорює справу

Кожен із учасників розмови шанобливо глянув на Пуаро. Своєю відповіддю, поза сумнівом, чоловічок набрав чимало очок. Комісар розсміявся, але якось силувано.

– Ви нас усіх навчите працювати! – вигукнув він. – Мсьє Пуаро відомо більше, ніж поліції!

Той самовдоволено витріщався на стелю, набувши вдавано-скромного вигляду.

– Ну а чого ж ви хотіли: це моє маленьке хобі – знати що і до чого, – промурмотів він. – Тож цілком природно, що мені не шкода на нього часу. Адже я не переобтяжений справами.

– Ох! – видобув мсьє Ко, бундючно хитаючи головою. – Що ж до мене…

І перебільшено-виразним жестом зобразив тягар клопотів, звалений йому на плечі.

А Пуаро раптом обернувся до ван Олдіна.

– То ви, мсьє, згодні з цією точкою зору? І не сумніваєтеся, що вбивця – граф де ля Рош?

– Ну а що?.. Скидається на те… Так, звісна річ.

Щось надто обережне в цій відповіді спонукало слідчого суддю зацікавлено поглянути на американця. Ван Олдін, здавалося, усвідомлював, що той спостерігає за ним, і струснув головою, наче силкуючись відігнати якийсь нав’язливий сумнів.

– А як там мій зять? – спитав він. – Ви повідомили йому цю звістку? Він, я так розумію, у Ніцці.

– Звичайно, мсьє. – Комісар завагався, але все ж дуже обережно спитав: – Вам же, звичайно, відомо, мсьє ван Олдіне, що мсьє Кеттерінґ теж був одним із пасажирів «Блакитного потяга» тієї ночі?

Мільйонер кивнув й удостоїв комісара лаконічною відповіддю:

– Дізнався перед самим від’їздом із Лондона.

– Він стверджує, – продовжив мсьє Ко, – наче й гадки не мав, що його дружина їхала тим же потягом.

– Поб’юся об заклад, що так і було, – похмуро промовив ван Олдін. – Йому було б непереливки, якби він зустрівся там з нею.

Решта троє запитально глянули на нього.

– Я не збираюся церемонитись, – гнівно відрубав мільйонер. – Ніхто не знає, з чим моїй бідолашній дівчинці доводилося миритися. Дерек Кеттерінґ їхав не сам. Із ним подорожувала дама.

– Он як?

– Мірей, танцівниця.

Мсьє Карреж і комісар перезирнулися, ствердно кивнувши один одному, неначе в руслі якоїсь попередньої розмови. А відтак слідчий суддя відкинувся у кріслі і, склавши руки, втупив очі у стелю.

– Он як! – знову кинув він. – Цікаво. – І кашлянув. – Ходили такі чутки.

– Ця дама, – додав мсьє Ко, – зажила вкрай поганої слави.

– Зокрема й через те, – тихенько промурмотів Пуаро, – що обходиться дуже недешево.

Ван Олдін побуряковів з обличчя. Він нахилився вперед і грюкнув кулаком по столу.

– Послухайте сюди! – гаркнув він. – Мій зять – закінчений мерзотник!

І чоловік люто зблиснув на присутніх очима, обвівши їх поглядом одного за одним.

– О, я знаю, – продовжив він. – Приємна зовнішність та заворожливі, невимушені манери. Свого часу я й сам купився на них. Гадаю, він корчив із себе вбитого горем, коли ви повідомили йому цю звістку – і це ще якщо той негідник заздалегідь нічого не знав.

– Ні, це стало для нього цілковитою несподіванкою. Він був приголомшений.

– Клятий лицемірний шмаркач, – просичав мільйонер. – Підозрюю, вдавав, що збожеволів від утрати?

– Н-ні, – обережно заперечив комісар. – Я б не сказав – правда, мсьє Карреже?

Слідчий зімкнув кінчики пальців і напівзаплющив повіки.

– Шок, спантеличення, жах – так, це було, – розсудливо заявив він. – Але щоби страшенне горе – я б не став цього стверджувати.

Аж тут знову заговорив Еркюль Пуаро.

– Дозвольте запитати, мсьє ван Олдіне: чи виграє щось мсьє Кеттерінґ від смерті дружини?

– Отримає кругленьку суму в кілька мільйонів, – відказав той.

– Доларів?

– Фунтів. Я поклав ці гроші на особистий рахунок Рут із нагоди весілля. Заповіту вона не залишила, дітей у неї немає, тож кошти відійдуть чоловікові.

– Із яким вона саме зібралася розлучитися, – пробурмотів детектив. – О так – précisément.[36]

Комісар обернувся й різко глянув на нього.

– Ви хочете сказати… – почав він.

– Я нічого не хочу сказати, – відповів Пуаро. – Розкладаю факти по поличках – от і все.

Ван