Сільвана Де Марі - Останній ельф

за минулим. Та насправді то була туга за ними: за Сайрою та Монсером — за чоловіком та жінкою, що підібрали його, урятували, супроводжували в подорожі та бажали йому добра. Справді, якщо подумати, йому бракувало не отієї недосконалості.

Йому бракувало Сайри та Монсера.

Йому бракувало свободи.

— Чим ти там займаєшся? — поцікавився дракон.

— Та нічим особливим, — відказав ельф.

— То не міг би ти прийти й займатися цим тут? Тоді я не був би сам-один, і ми могли б почитати гарну книжку, яку ми вже читали: про чарівну принцесу, що вийшла заміж за славного принца, якого викрали ще малою дитиною, і тепер усі думали, що він — не він…

Очевидно, на третій тисячі років мозок дракона починає давати чимраз дужчі збої. Дракон давно вже не пам’ятав власного імені. З усіх можливих розумових вад ця видавалася юному ельфові найфатальнішою. Та про це він дізнався ще при першому знайомстві із драконом. Про що він тоді не знав — то це про драконову пристрасть до любовних романів, причому не всіх, а тільки най-найбезглуздіших.

— Я скінчу свої справи тут і прийду, — пообіцяв ельф.

Пара з вулкана вже встигла розм’якшити ту цвіль, що склеїла пергаментні аркуші, і книга почала потрохи розгортатися. Обережно, щоб не надірвати, він змащував аркуші олією, а тоді легенько відокремлював їх один від одного.

Вже невдовзі він зумів прочитати назву книги.

Дракон знову став нетерпляче допитуватись, чим він зайнятий. Відповідаючи йому, ельф краєм ока прочитав на титульній сторінці слово мовою третьої рунічної династії: «Дракони». Книга про драконів! Це вперше щось таке йому трапилося. В усій бібліотеці, в усіх п’ятиста двадцяти трьох тисячах восьмиста двадцяти шести досі прочитаних книгах не було нічого про драконів. П’ятсот двадцять три тисячі вісімсот двадцять шість книг про астрономію, алхімію, метеорологію, географію, про те, як ловити рибу і як заготовляти чорниці, з тисячею п’ятьмастами двома рецептами грибних страв і вісімнадцятьма тисячами трьомастами тридцятьма чотирма любовними романами, кожен з яких міг би позмагатися за титул найдурнішої книжки тисячоліття, — і серед них жодної книги про драконів?

Та потім він зрозумів. Книг про драконів тут були колись якщо не сотні, то принаймні десятки. А проте дракон, керуючись якимись своїми, до кінця не зрозумілими, мотивами, не хотів, щоб їх хто-небудь прочитав, — і знищив їх усі.

Дракон знову став тихо нарікати на свою самотність, кольки в животі та поколювання в п’ятому міжребер’ї зліва, яке віддавалося болем у сто п’ятдесят сьомому хребці… а тоді задрімав, і бібліотека знову сповнилася його мирним хропінням.

— Дракон (він же змієзвір вогнедишний) має сто п’ятдесят шість хребців, — прочитав ельф на першій же сторінці. Письмо третьої рунічної династії читалося не без зусиль, але читалося.

Розділ третій

Робі прокралася назад у спільну спальню. Раніше це велике приміщення було кошарою. У шпари між нещільно підігнаними дошками соталося ранкове світло: вікон тут не було, а двері закривала стара овеча шкура. Усередині стояв тяжкий дух, у якому змішалися сморід цвілі й немитих людських тіл, а ще запах колишніх мешканців цієї споруди, овець, який, власне кажучи, був у цьому «букеті» найпристойнішим. На долівці лежали діти, яких відділяв від голої землі тільки тонкий шар сіна. У променях уранішнього сонця було видно, як танцюють у повітрі порошинки. Робі знайшла своє місце — між Йомір та північною стіною, більш вогкою й трухлявою за інші три. Вона вкрилася плащем, що вночі правив за ковдру, торкнулася пальцями того місця на ньому, де випиналося заховане під сподом перепелине яйце, і щасливо заплющила очі. В її уяві миттю зринув образ принца на драконі, та цього разу вона не стала його проганяти, а навпаки, дозволила, щоб він заполонив їй голову та серце.

Робі була така заглиблена у свої мрії, що звук дзвоника-будильника, дарма що цілком передбачуваний і очікуваний, змусив її здригнутися. Утім, вона була не одна така: діти часто здригаються, коли щось перериває їхні бурхливі сни. За мить усі в спальні були вже на ногах. Очікування сніданку, нехай і мізерного, та усвідомлення того, що Гієни не терплять спізнень, змушували дітей поспішати. Дехто аж захекався. Сіно вони згорнули по кутках, розчистивши долівку, на якій вишикувалися в тому самому порядку, в якому вкладалися до сну. Усе це відбувалося в тиші, у поспіху, з острахом не встигнути. От уже овеча шкура на дверях відслонилася — і до спальні зайшли Гієни. Останні спізнюхи притьмом кинулися займати свої місця, перелякано відштовхуючи одне одного. Тракарна завжди посміхалася. Вона була гарною, чи то, краще сказати, колись давно вона, мабуть, була такою, й усвідомлення власної вроди разом з відповідними манерами лишалося з нею досі, хоча колишня краса вже безповоротно її покинула. Вона була невисока на зріст, з овальним обличчям. На голові в неї пишалася вигадлива зачіска з косичок, зібраних на потилиці у вузлик, скріплений срібними шпильками із зеленими камінчиками. Того дня вона вдягла рожеву блузку, на якій смужки темно-рожевої вишивки чергувалися з разками скляних намистинок. Спідниця була кольору трохи темнішого, ніж блузка — такого самого, як ота вишивка. Навколо шиї в Тракарни була хвиляста стрічка з пишного білого мережива, зав’язана спереду в елегантний вузол. Страмаццо був значно старший за неї. Може, замолоду він і мав розумний вираз обличчя чи принаймні говорив або робив щось розумне, але тепер скидався на гігантську жабу, яка проковтнула, не розжовуючи, здоровенного кавуна, і на обличчі в якої вимальовувалося задоволення, що їй це вдалося, — власне кажучи, то був єдиний вираз, якого набувало обличчя Страмаццо в ті моменти, коли не було закрите маскою повної та безпросвітної нудьги.

— Доброго ранку, дорогі мої дітки, — мовила Тракарна. Страмаццо мляво кивнув.

— Доброго ранку й вам, пані Тракарно та пане Страмаццо, — в один голос відгукнулися діти.

Одна з дівчат не змогла доказати до кінця останню фразу, невчасно розкашлявшись. Тракарна на мить суворо насупила чоло — і мала відразу здушила в собі напад кашлю.

— Ось засвітав ще один чудесний день, у який ви зможете втішатися добротою, великодушністю, щедрістю й ласкою вашого доброчинця. Нашого доброчинця. Того, хто дбає про всіх нас. Того, хто захищає нас. Кого ми всі любимо?..

— Суддю-управителя Даліґара та суміжних земель, — хором відповіли діти. Одна з дівчат знову затнулася на останньому слові, бо на неї знову напав кашель. Вона стояла в Робі просто за спиною, але та не наважилася озирнутися й поглянути, хто це. У докладному й деталізованому переліку провин,