Іван Семенович Левицький - Кайдашева сімʼя, Іван Семенович Левицький

Прочани пiш­ли в церк­ву. В ве­ли­кiй лаврськiй церк­вi йшла одп­ра­ва. То бу­ло са­ме на страсть в чис­тий чет­вер. Вся ве­ли­ка церк­ва нi­би па­ла­ла свiч­ка­ми i бу­ла на­би­та на­ро­дом. По церк­вi не­на­че, роз­ли­ва­лось ог­ня­не мо­ре, за­ли­ва­ло за­кут­ки, йшло по­за стов­па­ми, пе­ре­хо­ди­ло на стi­ни, спа­лах­ну­ло на ви­со­ко­му iко­нос­та­сi до са­мої ба­нi, роз­то­пи­ло на щи­ре зо­ло­то iко­нос­тас i по­вис­ло пiд ба­ня­ми ог­ня­ни­ми крап­ля­ми на па­нi­ка­ди­лах. Пiс­ля кож­ної єван­ге­лiї дзво­ни­ли в дзво­ни. Се­ред церк­ви ви­хо­ди­ли чен­цi, ста­ва­ли пiвк­ру­гом i спi­ва­ли страс­нi пiс­нi.

Палажка й Ме­лаш­ка пос­вi­ти­ли свої свiч­ки й впа­ли нав­ко­лiш­ки. Со­рок душ чен­цiв у чор­них кло­бу­ках спi­ва­ли се­ред церк­ви та­кi жа­лiб­нi пiс­нi, не­на­че хо­тi­ли вип­ла­ка­ти в пiс­нях всес­вiтнє го­ре. То був не жаль, не плач го­ря, а який­сь слiз­ний крик, якесь мо­ре слiз, що зли­ва­лось ти­ся­чi лiт, i зли­лось до­ку­пи, i по­ли­лось пiс­ня­ми з гру­дей. Здається, в то­му мо­рi слiз тек­ли рi­ки на­род­но­го го­ря од са­мо­го по­чат­ку свi­ту, го­ря од хо­ло­ду й го­ло­ду, од ме­ча, од ог­ню, од та­тар, од ца­рiв, од па­нiв, од жи­дiв, од ду­жо­го й ба­га­то­го, од ди­ко­го звi­ра…

Якась надз­ви­чай­на ту­га ли­ла­ся слiзьми з тих дав­нiх лаврських пi­сень, скла­де­них сот­нi лiт… I Па­лаж­ку, i Ме­лаш­ку зда­ви­ло за сер­це. В тих сльозах спi­ву нi­би тек­ли рi­ки їх влас­них слiз од їх бiд­нос­тi, од пан­щи­ни, од мос­ковських та польських за­ку­цiй, од давнього польсько­го яр­ма, од жи­дiвсько­го здирст­ва… Па­лаж­ка пла­ка­ла, аж ри­да­ла, Ме­лаш­ка нi­би по­чу­ла в тих пiс­нях, впiз­на­ла своє го­ре в свек­ру­ши­нiй ха­тi i за­ли­лась слiзьми.

- Рятуй ме­не, бо­же! Ря­туй, бо я, мо­ло­да, за­ги­ну! - мо­ли­ла­ся Ме­лаш­ка, сто­ячи нав­ко­лiш­ки ко­ло Па­лаж­ки й за­ли­ва­ючись слiзьми.

Вони вий­шли з церк­ви. Над­во­рi бу­ла пiв­нiч. З церк­ви ви­си­па­ла си­ла на­ро­ду. Ко­ло Лав­ри бу­ла гос­ти­ни­ця тiльки для па­нiв. Весь на­род по­ко­том лiг кру­гом церк­ви на кам'яних пли­тах. Ба­га­та Лав­ра не спро­мог­ла­ся пос­та­ви­ти гос­ти­ни­цю для на­ро­ду, хоч за­ба­га­тi­ла на­род­ни­ми грiш­ми.

Висипали зо­рi на не­бi. Ме­лаш­ка не мог­ла зас­ну­ти. В неї над го­ло­вою нi­би ви­сi­ла дзвi­ни­ця, а в вiк­на виг­ля­да­ли здо­ро­вi дзво­ни. Во­на й ди­ву­ва­лась, i бо­ялась тих дзво­нiв та все роз­пи­ту­ва­ла в Па­лаж­ки про пе­че­ри, про свя­тих в пе­че­рах, за ле­ва та про пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла. Для неї так хо­тi­лось по­ба­чи­ти всi ди­ва, що во­на не по­чу­ва­ла, як у неї бо­лi­ли но­ги, ни­ли ко­лi­на.

На дру­гий день ба­ба Па­лаж­ка по­ве­ла мо­ло­диць по церк­вах. До неї прис­та­ло ще з п'ятде­сят мо­ло­диць. Всi во­ни йшли за нею, на­че слiп­цi за по­во­да­та­рем. Па­лаж­ка во­ди­ла їх од од­ної церк­ви до дру­гої, так що про­ча­ни по­гу­би­ли лiк церк­вам. Про­ча­ни прий­шли в Со­фiю. Се­ред церк­ви на ам­во­нi сто­яв мит­ро­по­лi­танський стi­лець з чер­во­ною по­душ­кою. Один дзво­нар пок­лав на ту по­душ­ку об­ра­зок, пос­та­вив олив'яну та­рiл­ку, вда­рив пок­ло­на й пок­лав на та­рiл­ку ша­га. Ба­ба Па­лаж­ка й со­бi вда­ри­ла пе­ред стiльцем три пок­ло­ни, по­цi­лу­ва­ла об­ра­зок й ки­ну­ла на та­рiл­ку ша­га. За нею по­си­па­лись мо­ло­ди­цi. По­си­па­лись п'ята­ки на та­рiл­ку. Дзво­нар зiб­рав з та­рiл­ки гро­шi й схо­вав со­бi в ки­ше­ню.

- Святий си­дiв на цьому стiльцi! Йдiть цi­луй­те об­раз та кла­дiть по ша­гу, - го­во­ри­ла ба­ба Па­лаж­ка до мо­ло­диць.

З Со­фiї Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан до Ми­хай­лiвсько­го мо­нас­ти­ря й най­ня­ла мо­ле­бень свя­тiй Вар­ва­рi. За нею слiд­ком i дру­гi мо­ло­ди­цi кла­ли гро­шi на мо­ле­бень. Од Вар­ва­ри Па­лаж­ка по­ве­ла їх до свя­то­го Анд­рiя, а звiд­тiль на По­дiл у па­нянський Фро­ловський мо­нас­тир.

- Наймайте мо­ле­бень свя­то­му Фло­ру й Лав­ру! - шеп­та­ла чер­ни­ця мо­ло­ди­цям. - Жерт­вуй­те на свя­тi мо­щi, а гро­шi да­вай­те ме­нi до рук.

Деякi мо­ло­ди­цi од­да­ли гро­шi чер­ни­цi в ру­ки. Чер­ни­ця схо­ва­ла їх десь пiд свою чор­ну ря­су.

- Чи по­ка­зу­ють ри­зу гос­под­ню та пiр'я з ар­хан­ге­ла Гав­риїла? - спи­та­ла ба­ба Па­лаж­ка.

- Од пiр'я клю­чi у ма­туш­ки iгу­ме­нiї. Ви не спо­до­би­тесь йо­го сьогод­нi ба­чи­ти, а ри­зу гос­под­ню я вам по­ка­жу.

Черниця по­ве­ла ба­бiв за ко­ло­ни, зня­ла з од­нiєї срiб­ної до­мо­ви­ни з мо­ща­ми чер­во­не пок­ри­ва­ло. Пiд ним бу­ло дру­ге - до­ро­ге, все зо­ло­те, з зо­ло­ти­ми ки­ти­ця­ми.

- Спасайтеся! Прик­ла­дай­тесь до гос­подньої ри­зи! - го­во­ри­ла чер­ни­ця плак­си­вим го­ло­сом. - В цiй ри­зi Хрис­та жи­ди му­чи­ли.

Баба Па­лаж­ка впа­ла нав­ко­лiш­ки, за­ли­лась слiзьми й по­цi­лу­ва­ла кiн­чик зо­ло­то­го пок­ри­ва­ла. Ме­лаш­ку взяв який­сь страх, як во­на до­торк­ну­лась гу­ба­ми до зо­ло­та та до ок­са­ми­ту.

Для неї зда­ло­ся, що во­на ба­чить са­мо­го Хрис­та й цi­лує йо­го оде­жу. Всi мо­ло­ди­цi пла­ка­ли та вти­ра­ли сльози, а чер­ни­ця плак­си­вим го­ло­сом роз­мальову­ва­ла, як жи­ди Хрис­та му­чи­ли, як нак­ла­да­ли на го­ло­ву тер­но­вий вi­нець, як би­ли вiрьовка­ми i роз­пи­на­ли на хрес­тi. Бо­го­мольцi ки­да­ли на ри­зу гро­шi, а чер­ни­ця за­би­ра­ла i хо­ва­ла їх десь пiд ря­сою та все пог­ля­да­ла на две­рi, щоб ча­сом не на­дiй­шла ма­ти iгу­ме­ня.

В ве­ли­ку п'ятни­цю Па­лаж­ка по­ве­ла про­чан на По­дiл. Про­ча­ни за­но­чу­ва­ли в Братсько­му мо­нас­ти­рi. Ут­ре­ня ма­ла по­ча­тись в тре­тiй го­ди­нi опiв­но­чi. Бо­го­мольцi зiб­ра­лись ляг­ти спа­ти по­ко­том на тра­вi пiд ли­па­ми пр-осто чер­не­чих ке­лiй. З од­них две­рей ке­лiї за бо­го­мольця­ми слi­див очи­ма один чер­нець, мо­ло­дий, здо­ро­вий та пов­но­ви­дий, з дов­гою чор­ною бо­ро­дою. Вiн на­ба­чив у церк­вi Ме­лаш­ку. Її кра­са так вра­зи­ла йо­го, що вiн не мiг одiр­ва­ти од неї очей. Вiн вий­шов слiд­ком за нею з церк­ви, пiдг­ля­дiв, як во­на сi­ла з бо­го­мольця­ми пiд ли­па­ми по­луд­ну­ва­ти, i все сто­яв на две­рях, до­ки смерк­лось над­во­рi i бо­го­мольцi по­ля­га­ли ря­дом на тра­вi. Вiн наг­ле­дiв, що Ме­лаш­ка ляг­ла дру­гою од краю i пi­шов у свою ке­лiю.

З са­мо­го краю ко­ло Ме­лаш­ки ляг­ла ба­ба Па­лаж­ка i нi­би сте­рег­ла своє ста­до, як доб­рий пас­тир. Але од­на се­ми­горська мо­ло­ди­ця десь спiз­ни­лась, прий­шла до гур­ту i ляг­ла спа­ти ко­ло ба­би Па­лаж­ки з са­мо­го краю, пiд­мос­тив­ши пiд го­ло­ви клу­нок з хар­ча­ми. Ба­ба Па­лаж­ка ле­жа­ла те­пер од краю дру­гою.

Вже пiз­ненько, як усi бо­го­мольцi пос­ну­ли та­ким сном, що їх не роз­бу­ди­ли б i лаврськi дзво­ни, чер­нець вий­шов з ке­лiї, знай­шов той ряд, де ле­жа­ла Ме­лаш­ка, як йо­му зда­ва­лось, дру­гою од краю, пiдк­рав­ся ти­хе­сенько та й нат­ра­пив як­раз на ба­бу Па­лаж­ку.

Саме то­дi ба­бi Па­лаж­цi прис­ни­лось, що во­на ви­лiз­ла на лаврську дзвi­ни­цю та й ста­ла пiд ве­ли­ким дзво­ном. Дзвiн одiр­вав­ся та й упав на неї. Во­на зак­ри­ча­ла з усiєї си­ли, але дзвiн на­да­вив її важ­ким сер­цем i за­ту­лив ро­та. Про­ки­дається во­на i чує, що на її ли­цi чи­ясь здо­ро­ва бо­ро­да, а чиїсь гу­би так вче­пи­лись в її гу­би, що во­на нi­як не мог­ла роз­ту­ли­ти ро­та. Во­на хо­тi­ла пiд­ня­ти ру­ки, але хтось дер­жав її за ру­ки, при­ду­шив­ши їх,