Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— А це тобі, — Пітер підійшов до Лялечки і простягнув їй таку ж пляшечку, як і Марія минулого разу.

— Дякую, — кіборг без питань прийняла «дар» і поставила його у ту саму нішу під правицею.

— Ти дістав планшет? — запитав Пітер, розпаковуючи батончик.

— Ні.

— Тоді пішли, — сказав хлопець, відкусивши батончика й замугикавши від задоволення.

Капсула з відчиненим люком стояла підперта ящиками в кутку. До її дна вели кабелі. Тео не сумнівався, що під’єднувала живлення Лялечка.

— Ось вони. П’ятнадцять штук. Твій — шістнадцятий, і він у Аяна вдома, — Пітер, жуючи, махнув на гірку з планшетів на кріслі в капсулі.

— Зрозуміло.

— Щоправда, три пошкоджені. Не знаю, чи вдасться їх зарядити.

— Постав зараз, побачимо, чи заряджаються, — сказав Тео, дивлячись на солодощі у своїй руці. Спробувати дуже хотілося, але водночас було відчуття, що він об’їдає дітей, тому не наважувався.

Пітер між тим заштовхав першого батончика собі до рота, взяв із крісла тріснутий планшет, став на ящик, дістав планшет, що зарядився, і поставив тріснутого.

— Засвітився, — жуючи повідомив він, зазирнувши згори до ніші. — Поки чекаємо, можемо переглянути цей: номер чотириста вісім. Не знаю, хто там.

— А які ще є номери?

— Початкові номери з кожної сотні. Таке враження, що їх хапали з одного краю.

— Якщо Аянове припущення, що закриття проєкту передбачало і знищення піддослідних, вірне, то, можливо, так і було.

— Як гадаєш, багатьох із вас вдалося врятувати?

— Не знаю, — глухо відповів Тео, відчувши, як по тілу побігли мурашки: із шістнадцяти схованих в лабораторії піддослідних вцілів він один. Куди вивезли інших? Яка доля їх спіткала?

Чотириста восьмий номер на зарядженому планшеті красномовно свідчив, що піддослідних було багато. Якщо капсули хапали всі підряд і вивозили, а не розморожували, то, мабуть, не мали часу на проведення процедури. Термінова евакуація. ДУЖЕ ТЕРМІНОВА. Швидко вивезти сотні габаритних капсул з гірської місцевості — нереально. Скільки піддослідних було не в них? Скільком вдалося врятуватися і чи вдалося взагалі? Перед обличчям пронеслися обличчя лікарів і піддослідних, усіх тих, з ким він займався в залі, бачився в коридорі чи на прогулянці... невже всі вони загинули? Всі?..

Від усвідомлення масштабу події Тео відчув, як до горла підкотила нудота. Він спробував зробити глибокий вдих, але легені ніби хтось стис і вони не розправлялися. В голові запаморочилося і його повело. Щоб не впасти, схопився рукою за стіну, але пальці поїхали по гладкій металевій поверхні і він разом із ними. Спробував розвернутися і спертися спиною, але тіло відмовлялося коритися.

— Що з тобою? — почув він переляканий голос Пітера ніби здалеку, хоча той стояв зовсім поруч. — Лялечко! Лялечко!

Перед очима несподівано з’явилася стеля і обличчя кіборга, а потім — темрява.

Перше, що Тео відчув, це була вода на щоках — хтось бризкав на нього і плескав по обличчю. Першим, що почув, був голос Лідії, яка десь поруч бідкалася, що то, мабуть, Тео від голодування втратив свідомість, адже он який худющий. Не без зусилля він відкрив очі і побачив, що лежить у теплиці, поруч із ним на лежаку сидить Марія, а довкола тупцяють її вихованці з гостями і кіборгом включно.

Побачивши, що він відкрив очі, Марія полегшено зітхнула.

— Нарешті... Тео, ти нас усіх дуже налякав, — сказала вона, не прибравши руки з його обличчя.

— Пробачте. Не знаю, що сталося.

Насправді знав — нерви, але пояснювати при всіх не варто.

— Полеж, відпочинь. Обід тобі принесуть сюди. Вода — ось тут, на столику. Подати?

— Ні, дякую.

— Добре. Сам візьмеш. Так, виходимо всі звідси, виходимо, — Марія підвелася і активно замахала руками, виганяючи «глядачів».

Тео звівся на лікоть, взяв зі столика склянку води і пожадливо випив. Поставивши її на місце, побачив, що хтось на край столу поклав ті самі енергетичні батончики, «виготовлено Радою Корпорацій для блага людства». Благо людства... Хтось для цього блага створив вірус, здатний перетворювати людей на екстремофілів, а хтось для цього ж міфічного блага методично знищує його носіїв. Хто саме? Для чого? Кому це вигідно?

Тео відчув, як у голові знову почало паморочитися. Він ліг, заплющив очі і повільно перевів дух. Не можна дозволяти емоціям брати гору. Треба заспокоїтися і обдумати, що робити далі.

Раніше він планував роззирнутися у цьому світі і визначитися, чим зайнятися. Тепер же Тео точно знав, що насамперед варто з’ясувати, що сталося із «Синтезом» і з рештою піддослідних.

— Я розумію, чому Аян вирішив лишити тебе тут, — почув він Мартин голос.

— І чому? — запитав, не розплющуючи очей.

— Ти немічний, — гмикнула вона, і Тео, розплющивши очі, повернув голову на звук.

Марта стояла біля грядки, склавши руки на грудях. Її скептичний погляд йому не подобався. Немічним він себе не вважав, проте й пояснювати все людині, яка вже склала свою думку, сенсу не бачив.

Вона пішла, більше нічого не сказавши.

Обід приніс Стефан і, виконуючи настанови Марії, залишив Тео самого. Це дало йому час все добре обміркувати, але куди б не заводили його думки, все впиралося у те, що спочатку потрібно навчитися стріляти. Дивна потреба для людини, засудженої за збройний напад, але правда: Тео не вміє стріляти, ні з чого. Лялечка вчила хлопців в Аяновому тирі, значить... йому теж потрібно туди. Скоріше б Аян повернувся.

Після обіду Тео вдалося подрімати, він навіть не чув, коли і хто забрав посуд. Розбудив його сигнал авто. Він розплющив очі і роззирнувся. Наснилося, чи справді був сигнал? Аж ось звук повторився.

Тео підвівся і підійшов до скляних дверей. Тих самих, через люк яких свого часу потрапив до цієї теплиці. До воріт наблизилося дивного дизайну червоне авто з написом «ПОЛІЦІЯ». Порівнявшись із воротами, воно здійнялося вгору, перелетіло огорожу і, опустившись, попрямувало до будинку. Цікавість змусила Тео вийти з теплиці надвір.