Елінор Портер - Полліанна дорослішає

їй не випадало. Хоч як рішуче вона відкидала імовірність родинного зв’язку з цим хлопчиком і відповідальність за нього, нав’язливі сумніви знову нагадували їй про імовірність родинного зв’язку і її відповідальність, допроваджуючи жінку до паніки. Хоч як намагалась вона зосередитися на чомусь іншому, вигляд сумного хлопчика на убогому ліжку у тісній кімнаті стояв у неї перед очима.

Крім того, поряд була Полліанна. Дівчинка зробилась несхожою на себе саму. Вона понуро тинялася будинком, не знаходячи собі місця і ні до чого не виявляючи цікавості.

— Ні-ні, я не хвора, я нормально почуваюсь, — відповідала дівчинка, коли її розпитували про такий дивний для неї стан.

— То в чім же річ?

— Та ні, нічого… Просто я згадала про Джемі… Подумала, у нього немає усіх цих гарних речей: килимів, картин, фіранок…

Те саме повторювалося за обіднім столом. Полліанна геть утратила апетит, але так само заперечувала порушення здоров’я як можливу причину.

— Ні-ні… — сумно зітхала вона. — Просто я не голодна. Чомусь, щойно почну їсти, мені пригадується Джемі… Пам’ятаю, у нього на обід був тільки пончик і булочка. Пригадаю… і їсти не хочеться.

Керуючись почуттям, яке вона сама не до кінця усвідомлювала, місіс Керю вирішила за будь-яку ціну домогтись зміни у настрої дівчинки, і замовила велетенську ялинку, два десятки гірлянд, віночки з гостролиста з червоними ягодами, різдвяні прикраси. Вперше за багато років вітальня сяяла ялинковими оздобами. Планувалась навіть святкова вечірка: місіс Керю запропонувала Полліанні запросити на ялинку напередодні Різдва кількох шкільних подруг.

Знову на місіс Керю чекало розчарування. Хоча Полліанна все приймала з вдячністю, а іноді навіть виявляла щире зацікавлення і навіть хвилювалась, обличчя її залишалося сумним. Тому вечір напередодні Різдва став скоріше сумною подією, ніж радісною. Вигляд прикрашеної ялинки викликав у дівчинки ридання.

— Полліанно, чого ж ти? — вигукнула місіс Керю. — А тепер у чім річ?

— Ні в чім… — схлипувала Полліанна. — Але ялинка така чудова, що я не змогла втриматись. Я подумала, як би вона сподобалась Джемі…

Цього разу місіс Керю урвався терпець.

— Джемі, Джемі! Знай тільки повторюєш! — вигукнула вона. — Полліанно, скільки можна товкмачити про того Джемі? Ти сама знаєш: не моя провина, що він не з нами. Я йому пропонувала переїхати сюди. І зрештою, де твоя славнозвісна гра? Мені здається, саме час її застосувати.

— А я саме й граю, — слабким голосом відказала Полліанна. — Але щось незрозуміле діється. Раніше гра ніколи не справляла на мене такого дивного враження. Розумієте, раніше, коли я знаходила, з чого радіти, я завжди почувалася щасливою. А тепер, через Джемі, я… Ось я радію, що навколо мене килими і картини, що у мене щодня смачна їжа. Але що більше я радію за себе, то прикріше мені робиться за нього. Я ніколи раніше не помічала, щоб гра отак діяла. Не знаю, чому так змінились правила. А ви не знаєте?

Місіс Керю тільки махнула рукою і спересердя відвернулась, не промовивши ні слова.

Але наступного дня після Різдва сталася така дивовижна подія, що Полліанна забула на якусь мить про Джемі.

Почалося все з того, що місіс Керю запросила дівчинку з собою по покупки. І доки жінка вирішувала, який комірець їй більше подобається — атласний чи мереживний, Полліанна помітила неподалік за прилавком особу, що видалась їй знайомою.

Вона якусь мить придивлялась до цієї особи, наморщивши лоба, аж раптом радісно зойкнула і прожогом кинулась уздовж проходу.

— Ой, це ви! — радісно гукнула вона дівчині, що саме виставляла у вітрину лоток з рожевими бантами. — Як я рада вас бачити!

Дівчина повернула до Полліанни голову і здивовано подивилась на неї. Але за мить її сумне обличчя осяяла привітна усмішка.

— То це ти, моя подружко з міського парку?

— Як захопливо, що ви мене пригадали! — зраділа Полліанна. — Хоча у парк ви чомусь більше не приходили. А я завжди на вас чекала.

— Та я не могла. У мене ж робота. Тоді у мене був останній у цьому році вільний вечір, і я… п’ятдесят центів, мем, — перервала вона розмову з Полліанною, відповідаючи на запитання приємної літньої дами про ціну чорно-білого банта.

— П’ятдесят центів, гм… — покрутила дама бант у руках, а розваживши, зітхнула і поклала його на місце. — Гарний, що й казати. Дякую.

Дама рушила далі.

Одразу після неї підійшли дві жваві дівчини і, безнастанно пирхаючи сміхом і жартуючи, вибрали щось із яскраво-червоного оксамиту з блискітками і ще щось мереживне, розцяцьковане штучними трояндами. Весело щебечучи, дівчата пішли, а Полліанна замріяно зітхнула:

— І отаке цілий день? Уявляю собі, як ви задоволені, що обрали цю роботу!

— Задоволена?!

— Звісна річ. Адже це має бути так захопливо: стільки людей! І всі вони такі різні. З кожним ви маєте нагоду побалакати. Ви навіть зобов’язані з ними розмовляти, така ваша робота. Мені це до смаку. Мабуть, я теж стану продавцем, коли виросту. Адже це так славно дивитись, хто що купує!

— «Славно дивитись»?! — обурилась дівчина. — Дитино, якби ти знала хоча б половину всього, що… Один долар, мем, — перервала вона свою мову на півслові, щоб відповісти на сердите запитання якоїсь молодої жінки стосовно ціни ядучо-жовтого оксамитового банта з бісером.

— Можна було б одразу відповісти! — роздратовано зазначила жінка. — Я вже вдруге питаю.

Продавчиня закусила губу:

— Я не почула, мем.

— Це ваші проблеми, міс. У вас така робота, то маєте чути. Вам за це гроші платять. Скільки за отой чорний бант?

— П’ятдесят центів.

— А за синій?

— Один долар.

— Відповідайте, як належить! Бо за грубість я на вас можу і поскаржитись. Покажіть мені лоток з рожевими бантиками.

Стиснувши губи в тонку лінію, продавчиня слухняно дістала з вітрини лоток з рожевими бантами, хоча руки їй помітно тремтіли, а очі видавали прихований гнів і роздратування. Молода клієнтка покрутила в руках кілька бантів і ще кілька разів запитала про ціну кожного з них, а тоді пішла, невдоволено кинувши:

— Нема у вас нічого пристойного!

— То що? — з тремтінням у голосі запитала дівчина за прилавком у Полліанни, яка дивилися на все це, широко розплющивши очі. — Якої ти нині думки про мою роботу? Приємно на все це дивитись?

Полліанна силувано усміхнулась.

— Яка сердита ота жіночка! Але з нею теж по-своєму цікаво. Принаймні ви можете радіти з того, що… що не всі покупці такі, як вона, правильно?

— Може, й так, — дівчина криво посміхнулась. — Але я тобі скажу по-щирості, подружко: ота твоя гра у «знай, радій», про яку ти згадувала у парку, може влаштовувати особисто тебе. Але це не означає, що…

Вона знову не спромоглась закінчити фразу, втомлено відповідаючи на запитання чергової клієнтки:

— П’ятдесят центів, мем.