Євгенія Анатоліївна Кононенко - Празька химера, Євгенія Анатоліївна Кононенко

останній день свого перебування в домі жінки вішав дверцята до зробленої ним шафки і змащував петлі, щоб дверцята ходили без рипу?

— А ви знали, де він працював?

— Знала. Там сказали, так, справді такий у нас працював, але звільнився. А телефонувала туди не я, а з міліції.

— А ви ходили до міліції?

— Так! Коли я не знайшла його самотужки, то звернулася до міліції. Вони взяли в мене всі дані, які я знала, всі його контакти. Я ще сказала, що підозрюю його колишню. Як вони сміялися з мене, коли я прийшла до них вдруге! От буває таке — баба все місто поставила на вуха, шукаючи мужика, який з нею жити не хоче, от і все! Сказали, що знайшли його, але про його місцезнаходження не повідомлять. Що він не в розшуку. Так, ми з ним не були офіційно одружені, з другими часто не одружуються. Але він все-все робив тут! І на вихідні нікуди не йшов, ні на пиво з друзями, ні на рибалку, ні в кіно. І все сюди, клав плитку, клеїв шпалери, фарбував балкон! І так усі два роки!

— І ви так і не знайшли його?

— В тому і суть, що знайшла! Десь рік тому! Дочка вже тоді жила з хлопцем, саме перебралася до нього. А я тут лишилася сама. І тут зайшов до мене сусід із трикімнатної, попросив розміняти сто гривень по п’ятдесят. І каже: «Я їздив до села на похорон тещі свого друга й бачив там твого мужика. Ну, того, що в тебе жив кілька років тому. Ми з ним одночасно балкони склили, він у тебе, я в себе, то перемовлялися. Це точно він». Я й розпитала сусіда, де те село, як доїхати. Він розповів. І я на неділю поїхала туди. Їду в тому автобусі, а серце б’ється, як не билося, коли бігала на побачення молодою дівкою, такою, як моя дочка тепер. Приїхала, вилізла біля тої автостанції, питаю, де такий-то живе? Мені показали. Перший чоловік, якого я спитала, сказав: «Не знаю такого». А жінка каже: «Знаю... це той, що купив хату, яка горіла. Довго стояла порожня хата, то туди залазили підлітки й наробили там пожежі. То він її купив дуже задешево». І показали, як пройти до тої хати. Я йшла й думала, певне, він з тої хати зробив палац. І там є господиня. А, якщо чесно, я взагалі, я не пам’ятаю, що тоді думала. Прийшла, а та хата і досі стоїть обгоріла. Вся вулиця з нормальних сільських будиночків із цегли та з верандами. І тільки те подвір’я зовсім занедбане. І паркан гнилий, і дім обгорілий. Стіни вкриті згаром, два вікна з трьох закриті віконницями. Подумала, то мене не до тої людини послали. Певне, однофамілець мого. Але ж ні, все правильно. З обгорілої хати виходить він. Той, хто все це зробив у моїй квартирі. І похмурий такий, дивиться спідлоба. Я тоді подумала: «...прожене». Скаже: «Чого приїхала?» Ні, він побачив мене, ледь посміхнувся, підійшов, відсунув дошку в паркані, щоб я увійшла. Завів до хати. І в хаті чомусь мені горілим пахло. Хоча й горіла та хата, як я розумію, давно. А в хаті... я й не знала, що такі ще збереглися. Пічка, лави, стіл біля вікна. Шафи нема. Ті його речі, які я пам’ятала, сорочки, куртки, джинси висять на кілочках на стіні. Посадив мене на лаву, а сам пішов у якийсь закуток, певне, чимось хотів почастувати.

— Чого ж ти собі шафок не зробив? — питаю. — Із твоїми золотими руками?..

— А мені й без шафок добре. А в тебе ще шафки тримаються?

— Тримаються.

— То, значить, є про мене добра пам’ять.

— Та певне, що є.

— І те добре. Бо як я пішов від жінки, то все не міг знайти хати по своїх грошах. І жив, де тримали. І раптом одна добра жіночка мене прихистила. То я в неї в домі все робив, що міг. А потім і на мої гроші хата знайшлася. Я її купив. Але вирішив закінчити роботу, яку розпочав. І доти лишався в неї.

— А потім втік сюди?

— Так. І й без того довго жив у жінки, якої не лю... — тут жінка напружує всі сили, щоб стримати сльози, а я не знаю слів, які б бодай трохи заспокоїли її, й кажу, можливо, щось не те:

— То принаймні у вас так добре обладнано все у вашому домі!

— Те саме казала моя дочка! — трохи повеселішала жінка. — До сусідки двома поверхами вище також прийшов приймак, а в неї ще — син, і хвора мати на кухні, ніяк не помре, то він ні за холодну воду не береться, тільки лежить цілими днями на її дивані, встає лише за пивом, зате коли вона йому каже, ти б бодай шафу почепив, стоїть на тумбочці, скоро впаде, то він їй у відповідь: «Та зараз, кохана, я ж тебе так люблю, дай пива попити, а потім все тобі зроблю!» То вже краще те, що було в мене!

Очевидно, жінка вже самотужки розробила собі систему психотерапії, базовану на спостереженні за долями тих, кому ще гірше, ніж їй. Але розтривожена пам’ять про подорож на село до свого колишнього бере своє, і вона знову починає схлипувати.

— Він мені маленьку чарочку налив. І собі. Дав маленьку канапку з салом. І собі взяв. Ми випили. То була казенка, не самогон, — чомусь відзначила ту деталь жінка. — А потім похопився й сказав, що проведе мене на автостанцію, скоро йтиме остання маршрутка. Боявся, щоб я в нього на ніч не лишилася.

— Загадковий чоловік жив у вас два роки. Таких, як у вашої сусідки двома поверхами вище, значно більше. Чоловікові сказати, ніби він любить, тій, яка його тримає у своєму домі, нічого не вартує.

— А мій не міг...

— І своєї попередньої він не любив, схоже на те, — кажу їй я. — А кого ж він любив? Чи любить? Ви його не спитали?

— Не додумалась! — майже радісно відповіла жінка. — А справді! Може, в нього було якесь нещасливе кохання?

— Отже, вашу розмову з ним ще не закінчено! Ви маєте договорити!

Ми прощаємось, і жінка просить мене заходити до неї на каву, коли я буду поряд. Я іноді проходжу біля її п’ятиповерхівки, та завжди