Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Назавтра від самого ранку робочого часу в райвідділі я зіткнувся з Хробаком.

Привітався.

Він не відповів. Твердо йшов до дверей у кінці коридора — до начальника.

Я затримався. Простежив невимушеним поглядом у спину Хробака.

Він сміливо відчинив двері, пролунав голос секретарки-друкарки з привітаннями як знайомому і шановному відвідувачу. Побігла доповідати.

Тут же й начальник з’явився з привітаннями.

Грюкнули двері.

Тиша. Тільки Свєтка застукала на машинці з показною швидкістю.

Зрозуміло. Хробак зі скаргою. І скарга саме на мене. Євка накрутила.

Я сказав хлопцям, що йду у терміновій справі. Зустріч із сексотом.

Мені треба було достеменно довідатися, хто така Лаєвська. Крім зовнішності. У справі з її свідченнями було все гаразд. Але крім року і місця народження, проживання та паспортних даних, була пітьма.

З цією самою пітьмою я вирушив до Штадлера.

Веніамін Якович зустрів мене без радості. Але слухав з увагою і відповідальністю.

Я поставив одне головне питання. Хто така Лаєвська Поліна Львівна? Крім анкети.

Він засміявся вибитими зубами. Я побачив половину його язика. Природно, ту, що вціліла. Неприємно, але в цілому нормально. Уперше побачив ясно. Тому що він ніколи при мені не сміявся. А тут зайшовся. Аж до гикавки.

Крупно написав на папірці:

— «Страшна жінка».

І руками показав, змальовуючи неосяжні груди.

Писав далі, а я читав через плече: «Довго жила в Острі. Звідти переїхала до Чернігова. Відразу після війни. Сваталися вдівці, дуже підтоптані. Відкидала. Шукала молодого. Дурепа».

Штадлер скінчив писанину.

Я оцінив дані як дурню.

Кажу:

— І все? Звичайна баба з цицьками? Ти мені анекдоти пишеш, а мені потрібні відомості. Ну, давай, Веніаміне Яковичу. По-доброму. По-свідомому. По-більшовицьки. По старій пам’яті. Ну, не знаю, як ще тебе напоумити, щоб ти зрозумів. Треба! Треба конче!

Штадлер розвів руками.

Насправді мені від Штадлера дістався цілий скарб. Лаєвська мешкала в Острі. І Горобчики звідти. В паспорті у Поліни місто народження — Шклов. Прописка чернігівська. Сама вона про життя в Острі не заїкалася. Ні до чого було. А тепер є до чого.

Я за родом своєї діяльності давно вивчив: може бути все що завгодно. За винятком окремих збігів, які ні в які ворота не лізуть. Але навіть у таких випадках у принципі можливі. Треба їх тільки відпрацьовувати з особливою неупередженістю.

Складність для мене полягала в тому, що справа Горобчик як закрита не вимагала більше моєї участі. Відрядження я просити не міг.

Тому склався наступний план.

Узяти за власний рахунок відпустку на кілька діб. Навіть на робочий тиждень. Під виглядом того, що їду відвідати в Рябину родину. Хлопці і начальство в курсі Любоччиних труднощів зі здоров’ям. І нарешті справу Лілії Горобчик закрити під три чорти. Аж до повної ясності.

На роботі мене підкараулювала Свєтка-секретарка.

Вона гримнула на мене, ніби я стажист:

— Де ви ходите в період робочого часу? Вас начальник хоче бачити терміново.

Я її обережно прибрав з дороги. Знав, яка терміновість свербить начальству. Підполковник Свириденко Максим Прокопович відомий своєю схильністю до терміновості. Особливо як чарку пропустить.

Посміхнувся і з цією усмішкою смикнув двері кабінету на себе. Просто собі в груди.

Свєтка голосила мені в саму потилицю.

Свириденко сидів за столом і крутив телефон. На мене не поглянув.

Гавкнув у слухавку:

— Доповідати щогодини! Ти мене знаєш!

Шваркнув слухавку на апарат і тільки тоді підвів голову на мене.

— Ну що, Цупкий, дострибався козлом? Дострибався!

— Якщо ви, товаришу підполковник, стверджуєте, отже, дострибався.

— Сідай.

Я присів.

— Є відомості, що ти ведеш себе врозріз із соціалістичною законністю. А простіше кажучи, лізеш до чужих баб. Руки розпускаєш на всі боки. Ображаєш шанованих людей. Використовуєш службове положення. Перевищуєш владу. Коротше, смикаєш нерви народу. Громадськість вимагає вжити заходів. Виправдовуватися будеш? Чи відразу врахуєш і більше такого не допустиш?

Я згідно кивнув і витягнувся в струнку від спини до голови. Але з місця не підвівся.

— Так точно. Не допущу.

— Ти хоч знаєш, хто на тебе скаржився? Тобі хоч зрозуміло, до чого ти докотився?

— Знаю і мені все дуже зрозуміло. Скаржився Хробак. І зрозуміло мені, що проти Хробака ліків немає. Чи у вас є, товаришу підполковник?

Свириденко зітхнув.

— Нема. Проти бандитів є. А проти товариша Хробака нема. Що там було насправді?

— Ну, трохи порушень було. Самовільно проник у хату до однієї баби. Шукав речові докази. Вона крутиться, як зміюка. Випадково вийшло. А Хробак її коханець. Він мене застукав, і за бабу свою заступився. Рук я не розпускав. Навпаки. Він перший схопив мене за плече і завдав принижень.

— У якій справі працюєш?

— Справа стара. Закрита вже. Горобчик. Убивство. Минулого травня. А баба Хробака — сестра вбитої.

— А-а-а. Зрозуміло. І що тобі ще треба? Головний підозрюваний на тому світі. Ніхто не сумнівається, що він і є вбивця. Чого ти знову риєш?

Я пообіцяв стримано:

— Більш не повториться.

Свириденко забив рішучий цвях у розмову:

— Отож. Іди. І більше не гріши. А то Хробак усе місто на ноги поставить, таку тобі сповідь улаштує, ніякий піп не второпає.

— Слухаюсь, товаришу підполковник. Припустився дурості. Трохи непослуху. Втомився. Прошу шість діб відпустки за власний рахунок. Поїду провідаю родину. Ви мої обставини знаєте. Рапорт писати?

— Пиши. Догану тобі оголошую без занесення. Щоб Хробак заткнувся. Але ти не забувай. Поряд із хатою тієї баби не з’являйся. Обходь за кілометр. Що зараз на тобі висить?

— Нічого особливого. Тиждень терпить. Крадіжка. Розбійний напад. Ясна річ. Приїду — до суду передам. Винні зізналися повністю.

— Давай, дуй до своїх.

Біля Свєтки я пройшов з тупотом.

Вона труснула перманентом.