Шулмен Макс - Хлопці, наших б'ють, Шулмен Макс

Коли мене взяли в армію, я не міг відрізнити танка від кулемета, та й то через шістнадцять місяців став підполковником!

— О??! — мовив Уолкер.

— Так, я теж воював, — весело докинув містер Таппер. — Мене включили до служби зв'язку, в кінороту. Ми всю війну стояли в Сміхляндії — це в нас так Лонг-Айленд називався. Славний був час! Цілу ніч, було, не вилазимо з ресторану, а після підйому йдемо спати в казарми, а там дівчатка вже чекають! До того ж кожного тижня в Голлівуд літали. Не пам'ятаю жодного дня. коли б я не був п'яний. Мені доручили зняти фільм "Догляд за карабіном М-1". Приваблива назва, правда? То я працював над цим опусом понад два роки і, їй-бо, витратив за цей час більше грошей, ніж Голлівуд на тринадцять серій "Тарзана". Але так і не закінчив — німці капітулювали. їй-бо, славний був час!

— Хм, — сказав Уолкер.

— Правильно робиш, хлопче, — вів далі містер Таппер, куйовдячи волосся на капітановій голові. — Живи собі на всьому готовому! Три з половиною тисячі на рік, жодної роботи, ніяких турбот, безкоштовна медична допомога, безкоштовні проїзди, скільки завгодно вільного часу, а потім шикарна пенсія, коли настане час іти на спочинок! І не заздри цивільним! Хай вони, дурні, ламають голови, міркуючи, як прожити. А тобі краще, ніж під крильцем Пентагону, ніде не буде!

— Мг, — сказав Уолкер.

— Заходь до мене — вип'ємо, побалакаємо, покатаємось на яхті. Я тобі розкажу таку історію, що луснеш зо сміху. Розумієш, приїздить якось до нас генерал на бойовий огляд, заходить до офіцерської казарми, а там у кожному ліжку краля! Ото було!

— Дуже радий, що познайомився з вами,— сказав Уолкер, трясучи руку містера Таппера, — дуже радий.

Не встиг ще Таппер одійти, привітно махаючи рукою Уолкеру, як Гвідо підвів до капітана ще одного блазня.

— Сер, — сказав він, — дозвольте представити вам містера Артура Уотерфорда.

— Я давно чекаю нагоди познайомитись з вами, сер, — чемно посміхнувся містер Уотерфорд і міцно потиснув капітанову руку,

Гвідо, вже трохи заспокоївшись, побрів шукати нового спокусника.

— Ви давно в армії, капітане? — запитав містер Уотерфорд.

— Двадцять два роки, — відповів Уолкер.

— Краще армія, ніж тюрма, — весело зареготав містер Уотерфорд, плескаючи Уолкера по спині.

— Хе-хе, — мовив Уолкер.

— Жартую, — сказав містер Уотерфорд, подружньому беручи Уолкера під руку. — Армія чудова штука. Просто чудова!

— Приємно чути, — сказав Уолкер.

— Але, звичайно, було б безглуздо служити в армії весь вік.

— Безглуздо? — запитав Уолкер.

— Певна річ! — переконано вигукнув містер Уотерфорд. — У кожної людини повинна бути хоч крапля честолюбства. Я, наприклад, займаюсь електронними машинами. Коли б ви, з вашим досвідом, побажали перейти на наш завод, то з першого ж дня вам був би забезпечений кругленький оклад.

— Не варт турбуватись, дякую, — сказав Уолкер.

— А через два-три роки ви б мали не менш, як двадцять тисяч, — провадив своє Уотерфорд. — А там, може, й більше. В електронному бізнесі гроші не проблема. Уряд засипає нас доларами. То переходите?

— Дякую, не варто турбуватись, — повторив Уолкер.

— Ви обмізкуйте цю справу, — не вгавав містер Уотерфорд. — Якщо боїтесь за свою пенсію, то ми призначимо вам утроє більшу. Зайдіть до мене у вільний час, і ми докладніше про це поговоримо. Моя адреса в телефонному довіднику, Артур Уотерфорд.

— Неодмінно зайду.

— А тим часом ви могли б непогано підробляти, — сказав містер Уотерфорд. — Якщо помітите, у когось із солдатів вашої батареї певні здібності до електроніки, то надішліть цих хлоп'ят до нас. Ми у вас в боргу не залишимось.

— Це дуже люб'язно з вашого боку, — сказав Уолкер і, коли він уже тиснув руку містерові Уотерфорду, перед ним знову з'явився Гвідо з огрядною темпераментною молодицею.

— Сер, — сказав Гвідо, — дозвольте представити вам місіс Лору Бошам.

— Я захоплена! — вигукнула Лора і так стиснула Уолкеру правицю, що в нього хруснули пальці. — Знаєте, капітане, я спочатку страшенно перелякалась, коли почула, що до Патнем-Лендінга мають прибути солдати. Адже військові так швидко спотворюють місто. Згадайте хоча б Нью-Порт.

— Хм, — зауважив Уолкер.

— А зараз я спокійна, — приємно посміхнулась Лора. — Я зараз дивлюся на вас, як на дар божий.

— Приємно чути, — сказав Уолкер.

— Коли б не лейтенант ді Маджо, я була б у надзвичайно скрутному становищі, — провадила Лора. — Він просто врятував мене, запропонувавши п'ятдесят хлопців з батареї.

— Пусте, — скромно мовив Гвідо.

— П'ятдесят хлопців? Навіщо? — запитав Уолкер.

— Для народної драми, — відповіла Лора. — Невже ви не чули про народну драму?

— Я був дуже зайнятий, — сказав Уолкер.

— Річ у тім, — пояснила Лора, — що 1778 року британські війська спробували висадитись на Баранячому узбережжі, але були відкинуті народною міліцією. Четвертого липня ми збираємось відтворити цю історичну битву там, де вона відбувалась. Хлопці з місцевої школи гратимуть ополченців, а ваші солдати — червономундирників.

— Якщо я правильно зрозумів, — перебив її Уолкер, — йдеться про те, що мої війська битимуться проти американців?

— Саме так! — ствердила Лора.

— Ага, — мовив Уолкер

— Восени я хочу поставити "Битву при Фермопілах", — сказала Лора. — Я вас про це повідомлю окремо.

— Дуже радий, що познайомився з вами, — мовив Уолкер.

— Талановита жінка, — зауважив Гвідо, коли Лора відійшла. — Правда, сер?

— Мг, — відповів Уолкер.

— Взагалі в цьому місті дуже багато здібних людей, — додав Гвідо. — І, головне, вони чудово до нас ставляться. Як справжні друзі, правда, сер?

— Як королі, — мовив Уолкер. — Як справжні королі.

— Я вам ще кого-небудь знайду, — сказав Гвідо і знову пірнув у натовп. Але не встиг він щё підшукати нового короля, що горів би бажанням познайомитись з капітаном Хоксі, як Опі Делрнмпл впіймав його за рукав.

— Пробачте, серрр, — сказав Опі, — але я хочу вам щось сказати. Ми з хлопцями вирррішили повернутись на батарррею, зняти це дррантя й одягти мундиррри.

— Які мундири?! — вигукнув Гвідо. — Я ж наказав вам ходити в цивільному.

— Ні, серрр, — зауважив Опі, — ви не наказали. Ви лише запррропонували. Адже в статуті чорррним по білому записано, що армія забезпечує війська одягом від підштанків до шинелей, і навряд чи хто може наказати солдатові ходити в тому, чого він од аррмії не одерржував.

— Он як! — сказав Гвідо.

— Ми всі дуже поважаємо вас, серр, — мовив Oui, — і ми з рррадістю ррробили б так, як ви запрропонували, але, серрр, ми почуваємо себе набагато краще в наших мундирррах.

— Ну, гаразд, ідіть, — махнув рукою Гвідо. — Думаю, що зараз від цього не буде ніякого лиха.

— Дякую, серрр, — радо вигукнув Опі. — Ми скоро поверрнемось.

Опі побіг до солдатів, а Гвідо знов заходився шукати тих симпатичних городян, які мали остаточно полонити Уолкера Хоксі, і незабаром зіткнувся з Грейс Беннермен.

— Місіс Беннермен, — сказав він, — я хотів би познайомити вас з капітаном Хоксі.

— Будь ласка, — відповіла Грейс, — тільки не зараз. Я шукаю Бетті О'Шіл. Ви часом її не ба... А, ось де вона! Пробачте, лейтенанте!

Грейс кинулась до Бетті О'Шіл, яка саме увійшла до зали на чолі процесії червоних, засапаних Дам з величезними картонними коробками наїдків у руках.

— Бетті, ти, мабуть, здуріла! — з серцем вигукнула вона. — Чого так пізно? Де ти була?

— Ну, якщо тобі так кортить знати, — огризнулася Бетті, — то я розмовляла по телефону з містером Веткусом.

— З ким?

— З містером Емілем Веткусом, віце-президентом корпорації "Покидькогриз", — відповіла Бетті, гнівно вирячившись на Грейс. — Він попередив, що корпорація не зможе будувати фабрики в Патнем-Лендінгу, якщо найближчим часом не буде підписано угоди. Вони одержали сотні замовлень від інших, прогресивніших громад.

— О, ради бога, — зойкнула Грейс.

— Що ж, я вважаю проблему санітарного знищення покидьків надзвичайно важливою, хоч дехто схильний і забувати про неї! — вигукнула Бетті, тремтячи від хвилювання.

— Ну, гаразд-гаразд, золотко, заспокойся, прошу тебе, — мовила Грейс, поплескуючи її по плечу. — А тепер ходімо, дівчата. Вже час накривати столи.

Грейс підвела дам до довгої низки складаних столів і взяла командування в свої руки.

— Ставте сосиски посередині, — наказувала вона. — Горох поруч. Картопляну соломку кладіть в тарілки. Огірки та гірчицю... — Грейс пильно оглянула дам. — Хто відповідає за огірки та гірчицю? — запитала вона.

— Хе, я не знаю, — сказала Бетті.

— Хто в тебе голова Підкомітету приправ? — підвищила голос Грейс.

— Марджі Клайн, — відповіла Бетті. — Але в неї прорвало водопровід.

— А ти призначила когось на її місце? — запитала Грейс, ледве стримуючи обурення.

— Я забула, — пробурмотіла Бетті.

— Ой, Бетті, ну як можна!

— Ти б теж мало що пам'ятала, коли б тобі щогодини дзвонив містер Веткус, — пробувала виправдатись Бетті.

Грейс порахувала до десяти.

— Гаразд, — зітхнула вона. — Хто збігає до магазину і купить огірків та гірчиці?Я, люба! Я! Я! — вигукнув Гаррі Беннермен, що несподівано з'явився поруч дружини, неспокійно косячи оком на Анжелу Хоффа, від якої його відділяло не більше десяти футів. — Я збігаю!

— Спасибі, голубчику, — мовила Грейс. — Біжи прямо до "Делікатесів". Семмі дасть тобі все, що треба. Тільки швидше повертайся.

— Добре, люба, — сказав Гаррі.

Він зробив блискавичний старт, відрахував п'ять великих кроків і зіткнувся з Анжелою, яка загородила весь прохід.

— Ага, попався! — переможно вигукнула вона.

— Привіт, Анжело, — прошепотів Гаррі, прикидаючи на око відстань до найближчого вікна. — Пробач мені. Я повинен принести огірки та гірчицю.

— Підемо удвох, — кинула вона.

— Ні-ні-ні! — закричав Гаррі.

— Чого ти верещиш? — просичала Анжела. — Заспокойся, я за тобою не побіжу. Це було б смішно. Хіба я схожа на донну Ельвіру?

— Анжело, вони чекають маринованих огірків.

— Перестань плести казна-що! Ми вже заспокоїлись. Ми більше не бігаємо. Ми обговорюємо становище.

— Анжело, не зараз!

— О'кей. Коли?

— Не знаю. Скоро. Я зайду до тебе.

— Тільки не зволікай, чуєш, любий? — солодко посміхнулась Анжела. — Жінці сумно одній, коли спалені всі мости.

Вона мужньо посміхнулась йому, повернулась і пішла геть.

— О господи, — простогнав Гаррі й, понурившись, важкою ходою почвалав до магазину "Делікатеси" за огірками та гірчицею.

Коли він повернувся, дами, яких підганяла Г рейс, вже встигли накрити стіл.

— Увага, увага! — вигукнула Грейс, лунко плескаючи в долоні.