Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

Петлі нам із шовку в'яже:

Вдінь в одну свою ти шию,

Я удіну в другу радо.

А як ні, то присягаюсь

Найсвятішими святцями,

Що піду я з гір цих диких

У обитель до монахів.

На цьому пастух скінчив свою пісню. Дон Кіхот попросив його ще якої-небудь заспівати, та Санчо, якому вже спати хотілось, а не співів слухати, заперечив:

— Ви б, пане, краще вже десь до спочинку мостилися. Де видано, люди напрацювалися тяжко за цілий день, а ви хочете, щоб вони вам усю ніч співали.

— Я тебе розумію, Санчо,— сказав Дон Кіхот.— Ти все до бурдю-га походеньки справляв, а після того дужче до сну тягне, аніж до музики.

— Та сон же, хвалити Бога, усім людям милий,— відповів Санчо.

— Ну, нехай і так,— сказав Дон Кіхот,— мостися собі де хочеш, а моєму станові, як ти знаєш, більше лиіить чувати, аніж спати. Тільки перш перев'яжи мені вухо, Санчо, бо таки не в жарт розболілося.

Санчо кинувся виконувати панського наказа, та тут один пастух, побачивши рану, сказав йому, щоб він не клопотався, бо в нього є такі ліки, що швидко тую рану вигоять. Тоді зірвав кілька листочків роз-майрину (а його там багато росло), пожував, змішав із сіллю, приклав Дон Кіхотові до вуха і перев'язав гарненько, запевнивши, що інших ліків і не треба буде,— так воно потім і вийшло. [66]

РОЗДІЛ XII

Що розповів пастух тим, хто був із Дон Кіхотом

В цей час надійшов хлопець, що носив їм із села харчі, і сказав:

— Хлопці, а ви знаєте, що в селі діється?

— Ізвідки би мали знати? — озвався один козопас.

— Так от, щоб ви знали,— вів далі хлопець,— сьогодні вранці помер відомий усім пастух,— він же студент Хризостом, і подейкують, ніби то з кохання до тієї вражої Марсели, багатого Гільєрма дочки, що за пастушку перебрана по наших застумах блукається.

— До Марсели, кажеш? — перепитав інший.

— Та вже ж не до кого,— відповів хлопець.— І ще ось яке диво: написав у заповіті, щоб його поховали в чистім полі, наче мавра якого, наузкрай скелі, де ото дуб над криницею стоїть, бо кажуть люди (від нього б то самого чули), що на тому місці він уперше її побачив. І ще дечого такого понаписував, що, каже панотець, не можна робити й не годиться, бо то буде не по-християнськи, а по-поганськи. Так же студент Амбросіо, щирий друзяка небіжчика, що з ним разом у пастушому перевдязі ходив, править, що так притьмом усе й треба зробити, як заповідував Хризостом,— гуде в селі, як у вулику. Та, мабуть, так вийде, як Амбросіо хоче, і приятелі його пастухи — понесуть Хризостома рано-вранці з великою шанобою в чисте поле ховати. Отам, гадаю, буде на що дивитись. Я неодмінно піду хоч би мені завтра знов у село припадало.

— Усі підемо,— заговорили козопаси,— кинемо жеребок, кому кіз за всіх пильнувати.

— Гаразд мовиш, Педро,— сказав один хлопець.— Але, певно, обійдеться без жеребкування: я залишуся за сторожа. Не тим, що такий добрий чи нецікавий, а тим, що ходити не можу — оце якось скабку в ногу загнав.

— Ну, вже хоч як, а велике тобі спасибі,— сказав Педро.

Дон Кіхот поспитав у Педра, що за один був небіжчик, і яка вона — та пастушка. Педро відповів, що, скільки він знає, небіжчик був багатий гідальго, родом із поблизького нагірного села, вчився чимало літ у Са-ламанці і повернувся звідти додому чоловіком, мовляли, мудрим і очи-таним.

— Найкраще, кажуть, знався він на науці про звізди, як там на небі сонцеві й місяцю діється,— вів далі Педро,— і завше вгадував, коли будуть сонячні та місячні захмарення.

— Не захмарення, мій друже, а затьмарення,— поправив його Дон Кіхот,— так говориться, коли сі два світила померкають.

Та Педро не звернув жодної уваги на такі марниці і оповідав далі:

— І ще вгадував, коли який рік буде, доїдний чи недоїдний.

— Ти хочеш сказати: дорідний чи недорідний,— знов поправив Дон Кіхот.

— Дорідний чи доїдний — все на одно виходить,— заперечив Педро.— То завдяки його порадам батько його і приятелі, що йому [ 6] вірили, в великі достатки вбилися. Скаже було: "Цього року пшениці не сійте, сійте ячмінь, а на те літо ячменю не треба, а вже горох". Або: "Се літо маслинової олії море буде, а потім три роки — ані капелини".

— Ся наука називається астрологія,— впав у річ Дон Кіхот.

— Не знаю, як вона там називається,— сказав Педро,— досить, що він знав усе те і ще багато всякої всячини. Ну, минув там який місяць чи два, як він із Саламанки повернувся, аж бачать люди, скинув він свою довгу школярську хламиду і за пастуха перебрався, киптарика вдягнув ще й гирлигу в руку взяв; так само й Амбросіо, приятель його вірний і товариш по науці. Ага пак, я забув сказати,