Андрій Анатолійович Підволоцький - Поки Бог спить

Були в Едессі, як і в кожному порядному місті, всюдисущі іудеї, що пристосовувались до будь-якої влади, жили й багатіли.

Громада латинів до часу найменш численна. Вона складалася з декількох десятків пілігримів. Після захоплення міста воїнами Христа вони зміцніли, почали наступ на всіх схизматиків. Не варто говорити, що майже всі латини були рішуче налаштовані, симпатизували тамплієрам, всіляко їм допомагаючи. Едесса почала захлинатися у крові.

Та прийшов новий володар, граф Раймунд, який бачив згубність таких дій. Він відновив свободу — віковічне право едессців сповідати віру, яку сповідали їхні предки, та почав патронувати торгівлю, чим врятував місто від занепаду. І мешканці міста підтримали енергійного графа, графство продовжувало існувати серед бурхливого мусульманського моря.

Католики відступили у тінь, але не змирилися. Вони мріяли про смерть ненависного графа, не усвідомлюючи, що з загибеллю Раймунда їхні голови полетять під мечами саладинських вояків.

Конрад зненавидів Раймунда ще до того, як перший раз побачив, бо вороги ордену — це і його вороги. Рашид же не відчував до графа жодної ненависті. Просто виконував свою роботу. Дивлячись, як Конрад казиться від люті, небезпідставно підозрював у ньому — навіть не язичника, ні! — звичайнісінького безбожника, бо тільки безбожники вміють так ненавидіти.

Рашид намагався в цьому місті, де так часто говорили про любов до ближнього, втрапити у цю хвилю любові. Тому став жебраком.

Думаєте, жебрати легко? Де ж пак! Це справжнє мистецтво. По-перше, треба виглядати так, щоб тебе жаліли. По-друге, вміти говорити такі слова, які б пройняли цих жорстокосердих воїнів, скнарих купців, поважних матрон, затурканих фелахів — словом, юрбу.

Здавалося б, каліку мають жаліти. Та ні! Ти вимахуєш обрубком руки або милицею і репетуєш, що тебе покалічили саладинові посіпаки. Від правовірних у такому разі й драхми не діждешся. Почнеш волати про зарізяк-кяфарів — і добрий християнин у твій бік навіть не плюне. Ти їм: я за вас кров проливав, а вони: тю, шановний, ми ж цього не просили, сиділи б краще вдома. Та я був найкращим лучником барона дай-Бог-пам'яті якого! А тобі: стріляв би гірше, давно б халвою багдадською об’їдався.

Тому краще пустити сльозу, сказати, що рука всохла від тяжкої роботи, дружина померла, а старшенький не піклується про батька. Дочка — повія, безчестить рід. А молодшеньких… Скільки ж їх? Це не важно, головне, що з ранку починається: «Тату, дай ї-їсти! Хоч щось у рота вкинути дай!»

Тут люди добрішають. Немає у світі нічого приємнішого, ніж муки ближнього. А звіроподібний вояка ще пустить сльозу, як почує про діточок. У нього вдома їх із десяток, а ще більше по завойованих містах. І рука несвідомо тягнеться до гаманця у пошуках дріб'язку. От шайтан, дрібних же монету мене й немає. Кріпись, небораче. Бог подасть.

А хтось пожертвує останні гроші. Не перевелися ще такі. Один розчулений єпископ писав: «Жебраків треба знищувати, бо жертвувати їм боляче, а не жертвувати — також боляче».

Жебрацтво — ремесло, чийсь шматок хліба. Якщо поставити його на широку ногу, то вийдуть грубі гроші, вирішили якісь розумні голови і створили жебрацький цех. І платять жебраки цехмейстрам, а ті — каді та суддям, щоб не гнали бідолах у три шиї.

Коли Рашид почав жебрачити, то ледве не був розшматований натовпом калік, юродивих і хворих. Одна стара карга мало не видряпала йому, справжньому федаю, очі, бо, бачте, став на її місце. Негайно довелося, використовуючи зв'язки Конрада та хабарі, викупити місце жебрака біля головного собору. Це було першим кроком Рашида до здійснення свого задуму.

…Нарешті настав день Різдва. Ще вдосвіта потягнувся народ християнський до церков. Жебраки вже були тут. Рашид посилено працював ліктями, протискуючись до церковного входу. Де ті кляті помічники? Ага, он один, а там Конрад. Десь за рогом стоять коні, варта східної брами підкуплена. Все буде добре.

Граф Раймунд з'явився у щільному кільці охоронців. Він повинен був з'явитися, бо до Бога, як і до вітру, людина ходить сама, а не посилає іншого. Посунься, кривий. Ах ти, віслючий посліде, я кому кажу — посунься! Граф роздає милостиню. Хвала Аллаху! Охоронці тіснять натовп. Щось відчули? Ну, ще зо три кроки. Моя правиця простягнута. Пода-а-айте убогому заради всього святого! Я не дворушник, чесно дотримуюсь цехового статуту — простягаю лише одну руку. Ліву не простягаю, бо в кулаці трубочка з отруйною стрілою. Ближче… Ближче… Все!

…Зойк, що прокотився над юрбою, дав зрозуміти Конраду — справу зроблено. Рашид не міг схибити, а пріор тим паче. Два трупи — і кінці у воду. Що може бути краще?

Треба негайно зникати. Всюди метушня, крики. Кіннота розсіює натовп, хтось когось ловить. Ха-ха, запізно, шановні!

Втікаю з площі разом з усіма. Де коні? Певно, той йолоп, якого призначили стерегти коней, вже здимів разом із ними. Ну що за нікчеми у місцевій філії Храму! Навіть дрібниць не можна їм доручити!

Усі міські брами вже зачинені, і сьогодні з міста не вибратись. Треба йти до шпиталю. Пересплю ніч — і геть! Кричать: «Вбито хашашина!»

Про мою участь у цій справі знає тільки пріор, а Рашид уже цілується з гуріями. Хоч цей шмаркач-конюх міг і здогадатись про щось. Тікати. Поки що до шпиталю.

…Шпитальна келія невелика. Дві грубі дерев'яні лави, стіл. Вузеньке віконечко. Міцні двері. Сусіда по келії— старий смердючий дідуган. Молиться. Вже глупа ніч, а він молиться. Чи заснеш ти нарешті?! Що, Бог? Ось тобі в зуби, щоб не згадував ім'я Боже всує. Кривава юшка. На ще! Ну, де твій Бог? Чом він мене не покарає?

Що ти там скиглиш? Ах, він уже мене покарав… Відібрав у мене розум? Отримуй ще! І— геть звідси!..

…Я вже задрімав, а це знову ти, старий мерзот… — Слова Конрада перетворилися на хрипіння, бо якась дужа рука вхопила його за горло.

— Рашиде?!

— Так,