Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

Божий храм, і церковні свята. Зараз же вони стояли в церкві осторонь від інших призовників і сумирно слухали незрозумілу для них церковнослов’янську мову.

Серед мобілізованих був і один жид, але у церкву не зайшов.

Після відправи отець поблагословив призовників на ратний подвиг і побажав усім повернутися живими і здоровими.

І всі висипали на площу перед церквою. Здавалося, такого скупчення людей тут не було від часу освячення церкви єпископом Чеховичем дев’ять років тому. Рівномірна, на перший погляд, людська маса при детальнішому спостереженні розсипалася на окремі групки, де рідні й сусіди обступили призовників, щоб востаннє подивитися, доторкнутися, обійняти.

То тут, то там звучало: «Gotter halte, Gott beschütze Unsern Kaiser, unser Land!», «Boże wspieraj, Boże ochroń Nam Cesarza i nasz kraj», «Боже, буди покровитель Цісарю, Єго краям!», і навіть жиди співали гімн по-своєму.

– Господи! – сказала якась старша жінка. – Чого радіти? На війну йдете!

Але її настрій губився у загальному піднесенні, що панувало на площі.

Зрештою, цього піднесення не поділяв Теодор Засмужний. Він приєднався до своїх пізніше від інших. Він ще залишився зі священиком вирішувати деякі питання. Поруч Івана стояли жінка Настуня, Юрко і тесть. Настунина мама залишилася вдома з малими дітьми. Не пішла до церкви і Пелагея.

Старий Данило стояв дещо осторонь, мовчки з-під лоба спостерігаючи за всім, що відбувалося. Восени мав повернутися з війська єдиний син Дмитро, але чекати його повернення даремно. Якщо вже забирають резервістів, то військових не відпустять і поготів.

До Данила підійшов Теодор.

– Тату, – сказав він, – ви б так не сумували.

– Радіти, як от ті? – Данило кивнув на групу молодиків, які весь час горланили пісень.

– Я не кажу так, – відказав Засмужний. – Але, тату, не забувайте, що з чоловіків залишитесь ви і наш Юрко. Ви будете опорою жінок. Вам треба триматися.

Старий Данило усміхнувся.

– Ти забув, скільки мені років?

– Та не забув. Але скільки б вам не було багато, а Юркові мало, все ж це більше, ніж жіноча сила.

– А, може, тебе мине чаша ця? – Тесть кивнув на натовп.

– Та навряд, – засумнівався Теодор. – І не в сербах справа. Поки що не вступили у бійку найголовніші гравці. А цим для гри буде потрібне людське м’ясо.

Арешт

Найважчі прогнози справдилися шостого серпня. У цей день Австро-Угорщина оголосила війну Росії, і це стало більшою несподіванкою, ніж вступ у війну Франції чи Англії. Більшість населення було здивоване цією подією. Мало хто був присвячений у закулісні підготовчі інтриги, ще менше щось у них розуміли. Всі знали, що світліший цісар колись був нагороджений російським орденом Святого Георгія, правда, найнижчого ступеня, але це нічого не значило: сам російський цар навіть такої нагороди не мав. Тому звістка про оголошення війни заскочила «любі народи» зненацька.

Отже, події наростали сніговою лавиною, хоч було спекотне літо. Вже на четвертий день Німеччина оголосила війну Росії, а третього серпня – Франції. Вже наступного дня німецькі війська напали на маленьку Бельгію. Цього не могла втерпіти Англія і… опинилася в стані війни з кайзером Вільгельмом.

Громом серед ясного дня селом пролетіла неймовірна звістка: вночі угорські жандарми заарештували отця Лева Саламона. Цьому відмовлялися вірити, навіть не хотіли перевірити достовірність чутки, настільки вона виглядала жахливою.

Щоб не залишатися і надалі у невіданні, Теодор Засмужний прямо запитав про це Ілька Проціва.

Війт скосив погляд на Засмужного і мовчки кивнув головою.

– За що? – вигукнув Теодор.

Він до останнього сподівався, що це неправда.

– За приналежність до народно-руської партії, – відповів Проців.

Побачивши здивоване обличчя співрозмовника, продовжив:

– А що ти хотів? Цісар веде війну з Росією. Невже він буде терпіти той факт, що у нього в тилу залишаються русофіли? Та ніколи в житті!

– Але ж отець Лев вже давно відійшов від ярого москвофільства! – не вгавав Теодор. – Яку шкоду цісарству він може принести?

– Принесе не принесе, не нам з тобою, Дорку, вирішувати. Не дурніші від нас є люди. Розберуться. Не винен – відпустять, винен – нехай не ображається. Ніхто його у це товариство силою не тягнув.

– Де отець зараз?

– Жандарми етапували його до Жовкви, – повідомив Проців.

– А їмость?

– А що їмость? Жінка! Влада з жінками не воює. А тобі, Теодоре, також варто б задуматись.

– Ви про що? – не зрозумів Засмужний.

– Мені пригадується, що ти також неодноразово відвідував читальню цього товариства.

Теодор відмахнувся, як від надоїдливої мухи.

– Та скільки то було! – сказав він. – Та й давно вже. Хто пам’ятає!

– Знайдуться люди, які, може, і згадають.

Останні слова Теодор пустив повз вуха. Він був приголомшений такою неймовірною й неможливою до вчорашнього дня новиною. Надто вже дико виглядали останні події. Такого не пам’ятають навіть найстарші люди! Заарештувати місцевого пароха, тим більше ще чотири роки тому нагородженого відзнакою цісаря! Щось жахливе чекає на Галичину, коли лише другий тиждень війни приносить такі події.

Але найстрашніше почалося на завтра, восьмого серпня. Теодор ще до кінця не попорав по господарству, як на подвір’я ввалилися двоє угорських жандармів. Із несподіванки Теодор застиг посеред двору. І не через боязнь того, що має відбутися. Вразило його інше: на чолі жандармів йшов усміхнений Семко Проців. Його обличчя перекривилося у єхидній усмішці, від чого він був схожий на тхора.

Семко зупинився, почекав, коли жандарми вийдуть наперед і, показавши пальцем на Теодора, сказав:

– Ось цей!

Двоє жандармів негайно підійшли до господаря і без жодних пояснень заломили йому руки.

– Що це має значити? – нарешті знайшовся Теодор.

– Тебе заарештовано за дії, направлені проти його цісарсько-королівської величності, – повідомив Семко.

– Семку, ти з глузду з’їхав? – спробував вирватися Засмужний.

– Я-то при своєму розумі, а ось ти, здається, зовсім його втратив зі своїми москвофілами.

З хати вибігли Пелагея і Юрко.

– Дорку! – крикнула Пелагея. – Що вони від тебе хочуть?

Жінка підбігла до чоловіка, намагалася вчепитися у нього, але жандарм грубо відштовхнув її. Пелагея впала.

– Не чіпай її, нелюде! – знову сіпнувся Теодор.

– О! – захоплено вигукнув Семко. – Опір роботі жандармерії! Оце слічно![17] Усіх заберемо.

Пелагея, не підводячись, поповзла до Проціва, обхопила його покриті пилом чоботи.

– Семку! Пощади!

– Пощадити? – крикнув Проців. – Я обіцяв тобі, що ти проситимеш мене у моїх ногах. От я і виконав свою обіцянку.

Юрко хотів було також втрутитися і хоч чимось допомогти, але зустрівся поглядом з братом. Теодор ледь помітно кивнув головою.

Семко повернувся до жандармів, що тримали Теодора, і владно сказав:

– Виводьте його!

– Іроде! – крикнув Засмужний. – Дай хоч одягнутися по-людському!

Проців ще раз