Ромуальд Неділько - Кресова книга справедливих

Борівка, ґміна Деражне – польська колонія.

Згідно зі свідченнями Мечислава Кобилецького, у березні 1943 року українець Сергій Коперник, в якого була наречена полька та двох братів, що належали до УПА, остеріг мешканців колонії про планований напад бандерівців і вказав, на яких дорогах приготовано засідки на втікачів. 18 березня більшість поляків, під ескортом п’ятьох членів АК з Янової Долини, возами виїхали до Клевані в Рівненському повіті. Вночі від рук націоналістів загинули ті мешканці (29 осіб), які залишилися і не хотіли покинути колонію.

Джерело: AIPN, 27 WDAK, VI/17, Свідчення Мечислава Кобилецького, арк. 55.

Великополе (Велике Поле), ґміна Березне – польсько-українська колонія.

Після того, як у 1944 році вступили радянські війська, члени УПА вбили три особи з родини Стойків, яка до свого господарства повернулася з Костополя, де заховалася після нападу на Липники в березні 1943 року. Уникнув смерті 12-річний Міхал Стойко, який залишився на ніч у свого друга-ровесника з польсько-української родини Маркелів. За допомогою Маркела та українця Єремкевича на євангельському кладовищі він поховав родину. Потім мусив рятуватися втечею, остережений іншим українцем про те, що УПА його розшукує. Наступного дня націоналісти вбили молодого Маркела та його матір, коли втікали через поля.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 215.

Вербче (Велике й Мале), ґміна Степань – українські села, в яких проживало по кілька польських родин.

18 липня 1943 року члени УПА вбили близько 60 втікачів із району Гути Степанської, яку значні українські сили кілька днів тримали в облозі.

Однією з жертв була мешканка Вирки, Франциска Дзеканська, врятувалася натомість її 6-річна дочка Ядвіга. «Під час втечі від УПА, – згадують свідки, – дівчинка була вже так втомлена, що не могла йти своїми силами, тому мама несла її на руках. Куля з кулемету влучила в Ядзю, пройшла крізь м’язи і застрягла в грудях матері, яка загинула на місці. Ядзя, лежачи при мертвій матері, сама ганчірочкою бинтує криваву рану і чекає порятунку. Десять днів дівчинка вдень при своїй мамі, а ніччю спить на розбитому возі, що стояв неподалік [...] вона харчується потертим з дозрілих колосків зерном, запиваючи водою з калюжі. Одного дня українець з села Вербче приїжджає косити, залишені поляками, лани вже дозрілого збіжжя, та знаходить Ядзю. Одна з українських родин забирає її до села. Рада села здійснювала тиск на цю родину, щоб дитину, «покинуту ляхами», вбити, але на захист її життя виступив учитель, також українець з Вербча, який забрав її до себе на виховання. Вилікувавшись та відживившись, Ядзя швидко видужала».

У 1944 році її опікун на з’їзді вчителів у Сарнах зустрів давнього керівника школи у Вирці, Казимира Карпінського, і розповів йому, що виховує вцілілу польську дівчинку з Вирки. Дівчинка опинилася в родині Карпінських, яку добре знала, а та, після повернення батька з німецької неволі, повернула йому дитину. «Сьогодні пані Ядзя живе та вчителює в Ґданську».

Джерело: F. і P. Piotrowscy, To zostanie w pamięci, [у:] Świadkowie mówią..., с. 68; W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 303, 305.

Глибочок, ґміна Людвипіль – польська колонія, в якій проживало декілька українських родин.

13 червня 1943 року члени УПА вбили близько тридцяти поляків.

Серед врятованих були, між іншим, діти-підлітки Муравських – Броніслава і тяжкопоранений Мар’ян: «За мною до вікна вискочив брат Мар’ян. Але в нього попали дві кулі вбивць: одна в спину біля лопатки, друга розторощила йому нижню ліву щелепу. Він упав назад всередину хати [...]

Непритомна від страху, я наосліп бігла вперед [...]

Біля куща ліщини [...] я знайшла брата Мар’яна. [...] Він не міг говорити. Рухом руки попросив йому дати папір та олівець. На ньому написав: „Швидко втікай! Рятуй своє життя! Я напевно помру”. [...]

Усі радили, що треба втікати до Бистриці, де тимчасово стоять німецькі солдати. Мого брата на віз поклав знайомий українець Тихон і ввечері завіз до Бистриці до німецького військового лікаря. Однак лікар його не прийняв, і той привіз його назад.

[...] Мені тоді було 15 років, на голові з’явилося перше сиве волосся».

Хлопця, на щастя, перш, ніж повернулася мова, два з половиною роки хірургічно лікували в лікарнях у Березному, Рівному та Києві.

Джерело: B. Murawska-Żygadło, Byłam świadkiem, „Na Rubieży” 1995, № 11, с. 5–6.

Городище, ґміна Людвипіль – польсько-українська колонія.

Місцеві українці, Радюки й Бартманські та українці з Кам’янки (див. с. 73) – брати Майструки, Олександр (з дочкою Санькою), Прокіп та Макар, надавали допомогу полякам та остерігали про небезпеку зі сторони УПА.

На початку 1943 року на вчительку Маріанну Любов-Потомську напали члени УПА. Її врятував сусід Майструк, спустивши своїх собак на нападників, які вирубували двері. Вчителька переїхала до колонії Будки Кудрянські, де також на неї напали, а потім до Хвоянки (див. с. 77).

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 254 (за свідченням Маріанни Баґінської).

Гурби, ґміна Людвипіль – колонія з перевагою українського населення над польським.

У квітні й травні 1943 року члени УПА вбили кільканадцятьох поляків. До нападу, який відбувся 28 травня, майже всі мешканці, яких в останній момент попередив сусід-українець, встигли втекти до Старої Гути.

Джерело: W. Siemaszko, E. Siemaszko, Ludobójstwo..., т. 1, с. 256.

Гута Степанська, ґміна Степань – польське село, яке налічувало 180 садиб та близько 800 мешканців.

16 липня 1943 року сильні загони УПА, користуючись підтримкою українських селян з довколишніх сіл, розпочали масовану атаку на осередки самооборони та польські поселення