Тимур Іванович Литовченко - Забути неможливо зберегти

він підійшов і, намагаючись не дивитися мені в очі, проказав: «Чуєш, а може, ти відмовишся їхати на ці змагання, га? Я тебе прошу як друга, не їздити». Хоча особливими друзями ми, власне кажучи, ніколи й не були, просто разом навчалися, разом тренувалися… А тут раптом Патрач про дружбу заговорив! Якби тільки я знав тоді, що він затіває!..

– Як на мене, не варто звалювати на людину казна-що на підставі одного лише прохання, яким би дурнуватим воно не видавалося.

Дуже Олег не любив, коли на людину чинять наклеп! Особливо нетерпимо ставився до колег-журналістів, які опускалися до такого, але й іншим спуску не давав. Однак Портос ані на краплю не зніяковів:

– Раджу дослухати мою історію до кінця й не робити поспішних висновків. Отже, Патрач по-дружньому попросив, щоб я не їздив на ці змагання. Зрозуміло, таке прохання надзвичайнно здивувало мене. Я відповів якусь дурню. Щось на кшталт «якщо не я, тоді хто ж». І тут покидьок узяв та й бемкнув мені просто в очі: «Я замість тебе поїду, зрозумій».

Слово честі, мені зробилося невимовно смішно! Не заперечую, Патрач був силачем хоч куди, зате мав величезний недолік: зовсім не вмів думати. А в будь-якому виді боротьби потрібно вміти не просто думати, а робити це дуже швидко, буквально блискавично – інакше нізащо не виграєш бій! Це вже потім, коли досвід приходить, починаєш думати не головою, а руками-ногами, які самі проведуть необхідний прийом… Але насамперед головою варнякати треба, а із цим у Патрача завжди було туго. Тому він і програвав.

Коротше, щоб не смішити народ, не гнівити тренера й не кривдити самого Патрача, я сказав, що просити про заміну не маю наміру, що я готовий виграти цей клубний чемпіонат, як і надалі виграватиму всі інші змагання в моєму житті. Вислухавши мене, Патрач тільки плечима пересмикнув, зітхнув розчаровано: «Ну дивися, як знаєш!..» – і знов-таки не дивлячись на мене, вийшов геть.

Того ж вечора дорогою додому на мене напали.

– І що ж, без п’яти хвилин кандидат у майстри спорту по боротьбі не зміг захистити сам себе?! – знов не стримався журналіст.

– Мене вперіщили по потилиці чимось важким, і я моментально знепритомнів, зовсім не встигши відреагувати. Отямився, коли санітари «швидкої» намагалися вкласти мене на ноші: потилиці немовби не відчував, а от права нога боліла чомусь настільки жахливо, що при одному дотику до неї я отямився. Одразу ж з’ясувалося, що у мене вщерть роздроблене праве коліно.

– А як це так вийшло, що торохнули по потилиці, а поламали коліно?! – відверто здивувався Олег.

– По голові мене торохнули таки м’яко, щоб не вбити, а просто оглушити. А от щодо ноги… Зрозуміло, лежачи в машині «швидкої», я про це й не думав – у мозку взагалі каша була. Але вже в травматології, коли наступного ранку мене повідомили про всі зламані в нозі кістки й розірвані зв’язки!.. І після лікарського обходу, коли одразу в палаті товариш лейтенант показання знімав… Отоді й замислився, що то за дикий напад такий!

Між іншим, одразу ж після переляканих батьків мене відвідав ніхто інший, як Патрач. Прийшов, пару-трійку яблук у поліетиленовому кульочку приніс, якось ніяково тицьнув просто мені в руки, промимрив: «Ну от, просив же тебе, недоумка, по-людськи просив: не їдь на чемпіонат! От і не поїдеш». І на цьому пішов, немовби втік якнайскорше. Отоді я й задумався вперше: чи не Патрача приятелі отак зі мною вчинили?!

– А що за приятелі в нього з’явилися? Здається, дотепер ви ні про яких його приятелів не згадували…

– От у тім-то й лихо, що на той час зв’язався Патрач із якимись блатними, – зітхнув Портос. – Тільки ніхто цьому значення не надавав. Хіба що коли Патрач на тренування спізнювався, тренер йому пару доган зробив. А так – ніхто ані слова.

Отоді-то я й задумався, а чи не нові це приятелі вирішили «допомогти» Патрачеві зайняти моє місце в команді?! Адже його одразу ж у команду взяли, коли я на лікарняному ліжку опинився. І на клубний чемпіонат саме він поїхав. Щоправда, програв, як і слід було очікувати.

Почувши таке, замислений Олег миттєво стрепенувся й запротестував:

– Стривайте, стривайте-но, це що ж виходить?! Патрач, виходить, щосили рвався на змагання тільки заради того, щоб програти?… Незрозуміло.

– Тільки на перший погляд, – відмахнувся «мушкетер», – насправді ж усе ясніше ясного. Якщо з Києва до Євпаторії потрібно дещо перевезти, причому перевезти непомітно, не привертаючи зайвої уваги, то кращого способу не придумаєш. При цьому витрачатися на проїзд і проживання немає ніякої потреби: про все вже подбали організатори клубного чемпіонату. Тож Патрачеві було ще як вигідно зайняти моє місце в команді! Ну, а новий благодійник, зрозуміло, винагородив його за кур’єрські послуги, так що й тут негідник виграв.

– Як давно ви про це здогадалися?

– Так тоді ж і дотумкав, буквально ввечері після того, як Патрач провідати мене зайшов.

– Невже не сказали нікому?!

– Чому ж, сказав, – Портос засмутився. – Лейтенант, який показання знімав, телефончик свій залишив: мовляв, на випадок чого дзенькни – якщо якісь подробиці нападу згадаєш. Так що товариша лейтенанта я моментально сповістив.

– Ну і?…

– Та все дарма! Товариш лейтенант сказав, що після удару по потилиці у мене дах поїхав, якщо таке на розум спадає.

– Чому ж він так вирішив?

– Та тому, що, відповідно до міліцейської версії, на мене напали з метою пограбування.

– Тобто?…

– Ах, так, забув сказати: