Гюнтер Грасс - Моє сторіччя

коли вже й автобани збудували, — тоді було ще краще, їздив, поки його не забрали в армію; він пішов, а «жаба» стояла в нашому сараї аж до кінця війни. Там вона стоїть і досі, бо мій брат загинув у Росії, а я все не можу викинути ту руїну. Я теж служив, але в Ризі, де був наш ремонтний завод. А зразу після війни, разом з іншими нашими, знову пішов на «Опель». Добре, що ми були американцями. Нас не сильно бомбардували і згодом не демонтували. Не всім так пощастило. 1930

Ця незвичайна кнайпа знаходилася неподалік від Савіньї-плац, на Ґрольманштрассе, біля спуску до зупинки електрички. Я час від часу заходив на пиво до Франца Дінерса, тож мав змогу чути все те важливе й не дуже, що відбувалося за столом постійних відвідувачів, де щовечора збиралися на веселі та п’яні посиденьки. Можна було би подумати, що лише боксери, колишні та досі активні, були постійними гістьми Франца, який наприкінці двадцятих років став чемпіоном Німеччини у важкій ваговій категорії й залишався ним аж доки Макс Шмелінґ не переміг його після п’ятнадцяти раундів бою. Але це було не так. У п’ятдесятих і на початку шістдесятих за цим столом зустрічалися актори, кабаретисти, радіожурналісти, навіть письменники та деякі підозрілі особи, що видавали себе за інтелектуалів. Тож тут розмовляли не стільки про успіхи чи поразки Бубі Шольца у битві проти Джонсона, скільки про театральні плітки, наприклад, про завзяті суперечки та численні припущення довкола причини раптової смерті актора Ґустафа Ґрюндґенса на далеких Філіппінах, або ж про ті чи інші інтриги на радіостанції «Вільний Берлін». Усі говорили голосно, тож чути було аж біля барної стійки. Пригадую також, що багато дискутували про п’єсу Гохгута «Заступник», але загалом про політику згадували рідко, хоча ера Аденауера вже явно наближалася до завершення.

Франц Дінер щосили прагнув удавати з себе досвідченого шинкаря, але як він не старався, на його боксерському обличчі відображалися передусім гідність і меланхолія. Люди тягнулися до нього. Від нього віяло чимось трагічним і водночас статечним. Але так було завжди: митців та інтелектуалів приваблював бокс. Не лише Брехт захоплювався мужніми чоловіками. Довкола Макса Шмелінґа, ще до того, як він поїхав до Америки і став там зіркою, також збиралися знаменитості, серед них актор Фріц Кортнер і кінорежисер Йозеф фон Штернберґ, та й із ним самим навіть Генріх Манн не соромився з’явитися на людях. Тому в кнайпі Франца Дінера на всіх стінах і навіть за барною стійкою висіли фотографії не лише боксерів у класичних позах, а й відомих діячів культури та мистецтва.

Франц був одним із небагатьох професіоналів, які вміли правильно інвестувати зароблене в боксі. Його кнайпа завжди була повною. А постійні відвідувачі часто засиджувалися за своїм столиком далеко за північ. Він обслуговував клієнтів особисто. Якщо ж раптом виникала розмова про бокс, то майже ніколи не згадувалися його бої з Нойзелем чи Гойзером — Франц був занадто скромним, щоб хвалитися власними успіхами; натомість оживляли в пам’яті перший і другий бій Шмелінґа проти Шаркі — у тридцятому і тридцять другому, коли Макс став чемпіоном світу у важкій ваговій категорії (хоча він невдовзі й утратив цей титул). Крім того, говорили про його перемогу у Клівленді над Янґом Стріблінґом, якого в п’ятнадцятому раунді він уклав нокаутом. Але ці спогади переважно старших чоловіків опинялися в порожнечі з точки зору політики: ніхто й словом не обмовився про уряд Брюнінґа чи про той масовий шок, коли нацисти раптом отримали друге місце на виборах за кількістю голосів.

Я вже не пригадую, хто саме це сказав: актор О. Е. Гассе, що зробив собі ім’я у «Генералі чорта», чи вже відомий тоді автор Дюрренматт, який час від часу приїздив до Берліна на театральні репетиції, — можливо, ідею кинув і я, від барної стійки. Цілком може бути, тим більше що в суперечці, яка виникла потім, йшлося про сенсаційну радіопередачу від 12 червня тридцятого року, яку о третій ночі 13 червня транслювала для нас американська FM-радіостанція, а я, технічний співробітник радіо, відповідав за регіональну радіостанцію в Целендорфі. За допомогою нашого нещодавно сконструйованого радіоприймача для коротких хвиль я подбав про оптимальний звук, бо вже раніше — хоча й не без перешкод в ефірі — транслював по радіо бій Шмелінґа проти Паоліно, а ще перед тим був асистентом під час передачі про перше приземлення нашого дирижабля в Лейкгурсті. Тоді сотні тисяч людей слухали про те, як «LZ 126» влаштував справжнє шоу, літаючи над Мангеттеном. Але цього разу задоволення було коротким і завершилося вже через півгодини: у четвертому раунді Шаркі, що на три раунди випереджав суперника завдяки своєму прицільному удару лівою, дискваліфікували — після надто сильного удару в живіт, яким він завдав Шмелінґові серйозну травму і звалив на підлогу. Макс іще корчився від болю, а суддя вже викрикнув його ім’я — як нового чемпіона світу, і натовп на трибунах зустрів це захопленими вигуками, бо навіть на стадіоні «Янкі» в Нью-Йорку публіка його любила.

Дехто з гостей за столом для постійних відвідувачів Франца Дінера ще пам’ятав цю радіопередачу.

— Але Шаркі однозначно був кращим! — вигукнув хтось. — Та ні. Макс завжди довго розкачувався. Він аж після п’ятого раунду бував у найкращій формі…

— Це правда. Бо коли через два роки він після п’ятнадцяти повноцінних раундів таки програв Шаркі, протестували всі, навіть мер Нью-Йорка, бо Шмелінґ мав набагато більше очок і однозначно перемагав.

Потім були бої з «коричневим бомбардиром»: у першому Макс переміг після дванадцяти раундів, поклавши супротивника нокаутом, а в другому, також нокаутом, переміг Джо Луїса; ці два бої згадувалися лише