Тарас Барабаш - Богдан Хмельницький

гетьман вертається до царя Олексія Михайловича зі скаргою на Карла X Густава, що той відбирає «рубіж князівства Російського по Віслу ріку». Як запевняв Хмель, король таким чином, не погоджуючись із гетьманом як підданим царя, вступив у конфлікт з Московським царством. Тож Богдан заявив, що буде воювати проти Шведського королівства, якщо те буде «противитися Вашій Царській Величності».

Наприкінці жовтня 1656 р. шведи зайняли Варшаву. Від Хмельницького туди прибув посол Данило Грек у супроводі трьохтисячного козацького загону. За дорученням Хмельницького він мав домовитися зі шведським королем щодо підданства України на таких умовах: дотримання миру з Московською державою, термінове укладення шведсько-українсько-російського оборонно-наступального союзу, спрямованого проти Османської імперії.

Однак у Карла X Густава були інші плани. Швеція, захопивши Польщу та розвинувши свої військові успіхи в Центрально-Східній Європі, вже не хотіла миритися з Москвою. І треба сказати, що Хмельницькому на той час це було вигідно. Він бачив у Швеції ворога як проти Москви, так і проти Польщі. Тож шведський король був гідним партнером, який був би в змозі допомогти Хмелю в здобутті незалежності Війська Запорозького.

У останні роки свого життя в Чигирині гетьман і далі приймав польські посольства й писав листи до Яна ІІ Казимира, у яких говорив, що, можливо, колись повернеться під польську протекцію. Польща на той час вже була настільки знесилена, що не становила загрози для гетьмана. Хмельницький почувався незалежним і повноцінним володарем своєї землі. Коли посольство Трансільванського князівства в жовтні 1656 р. прибуло до України для остаточного укладення договору й зажадало від Хмельницького скласти присягу на вірність Юрію II Ракоці, то оточення гетьмана заявило: «Ми не хочемо брати ярма на шию. Князь нас не завоював шаблею, як молдаван, ми з доброї волі і по дружбі хочемо мати з ним союз». Більше того, у листах до шведського короля Карла X Густава та бранденбурзького курфюрста Фридриха Великого за 1656—1657 рр. гетьман величає себе не інакше як «Bohdan Chmielnicki, dux Cohor. Zaporow.», тобто «Богдан Хмельницький, князь Війська Запорозького». Латинське слово «dux» у європейських країнах того часу означало «володар», «князь», «герцог». Тож Хмельницький тим самим хотів показати європейським монархам, що він цілком відповідає їхньому рівню.

Продовжити огляд зовнішньої політики гетьмана хотілось би питаннями: як здійснювалась її організація? Як, наприклад, вибирались і готувались посли? Хто віддавав і в якій формі їм розпорядження тощо?

Почати тут варто з того, що всі найважливіші питання зовнішньої політики Хмельницький вирішував на старшинській раді. З-поміж старшин він вибирав наближених до себе, давав дипломатичні доручення. Передусім це був Іван Виговський як генеральний писар. Він вів діловий бік переговорів, був завжди присутній при розмовах з іноземними послами, складав листи, умови, інструкції для українських послів та ін. На другому місці після Виговського був генеральний суддя Самійло Богданович Зарудний. У цих двох осіб були свої допоміжні кадри, канцеляристи гетьманської канцелярії — писарі й секретарі, які їздили з послами.

Хмельницький часто залучав до дипломатичної служби також іноземних фахівців, передусім греків. Найвідомішим з них був Іван Тафралі. Хмельницький передавав через нього листи до російського уряду. Богдан користувався допомогою греків головним чином тому, що вони знали іноземні мови, а це було необхідно в зносинах з різними країнами.

Гетьман посилав за кордон послів для ведення переговорів і гінців для пересилання дипломатичних листів. Посольство складалося з кількох осіб, але, як правило, тільки один посол мав право вести переговори. Посли завжди мали листа гетьмана до глави держави, куди прямувало посольство. На той випадок, якщо листування потрапить до рук ворога, гетьманський лист містив тільки загальні думки, а найістотніше посол передавав усно. Крім глави держави, Хмель також писав до членів уряду або осіб, які мали вплив на державну політику, із проханням підтримати його. Інколи гетьман доповнював листи запискою або проханням від всього Запорозького Війська, за власним підписом. Послам давали також письмову інструкцію, або «наказ», де перераховувались питання, що їх посли мали з’ясувати в ході переговорів. Богдан мав звичку розв’язувати політичні питання швидко, не затягуючи. «У них (козаків) нема звичаю вести довгі переговори», — писав шведський посол. Проте старшина дуже пильно приглядалася до документів, які подавали їй іноземні дипломати.

Численні документи, що збереглися до нашого часу, свідчать про те, що гетьманська канцелярія повністю оволоділа різними прийомами тогочасної дипломатії та успішно їх застосо­вувала. Козацькі канцеляристи були освічені, багато хто вчився за кордоном, мав великий досвід роботи; вміли пристосовувати стиль окремих листів до звичаїв тих країн, з якими їм доводилося вести листування. У листах до царя та російських бояр вони додержувались усталених титулів і етикету, але ділову частину листа писали простою розмовною мовою, так само, як це було в російських листах. У листах до польського короля вони наслідували шляхетську багатослівність і витончену ввічливість, уживали, наприклад, такі вислови, як «вірні піддані», «покірні слуги» тощо. Листи до західних правителів писалися в пишномовному стилі, чистою латиною, каліграфічним почерком.

Оформлювали гетьманське листування, звичайно, різні люди — писарі, канцеляристи, — та складанням листів керував сам Хмельницький — диктував, вичитував, вносив свої корективи. Дослідники відзначають Богданове вміння у звичайні, відповідні до встановлених традицій форми документів вкласти гострий політичний зміст. Це особливо відчувається в листах до польського короля й польських панів. Коли гетьман був змушений підтримувати з ними мирні відносини, він це обов’язково підкреслював, але в той же час хоча б однією гострою фразою давав зрозуміти, що ніколи не відступиться від своєї позиції.

Підсумовуючи аналіз дипломатії та зовнішньої політики Богдана, дослідники одностайно визнають її блискучою. Судіть самі: Хмельницький, по-перше, зумів, не відмовляючись від підданства польського короля, забезпечити входження козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінальної зверхності від турецького султана, московського царя і шведського короля. Таким чином добився на міжнародній арені визнання своєї держави десятьма країнами. Раніше землі Війська Запорозького сприймались світовими володарями не інакше як провінція Речі Посполитої.

По-друге, Богдан сформував з іншими державами військовий та політичний союз проти Польщі. У списку були Кримське ханство, Османська Порта, Трансільванія, Швеція, Московія… Молдавію, що опиралась союзу, просто примусив до цього.

Жоден інший гетьман ні до, ні після Богдана не досягнув такого розмаху в зовнішній політиці. Більше того, Хмельницький ще й виробив власний стиль, який був чи не єдиним правильним, хоч дотримуватись його було часом вкрай важко. Це було постійне балансування між Варшавою та Стокгольмом, між Бахчисараєм та Москвою, між Варшавою та Москвою. Це було також залякування одного монарха іншим так, щоб не потрапити у цілковиту залежність ні від одного, ні від іншого. Така манера, як