Фоззі - Червоні хащі

телят до стада. Що зараз буде перерва на обід, що нам накриють у вишневому садочку, причому обіцяють борщ із грушами, а тим, у кого ще лишилося пару зубів, — і печеню з чорносливом.

Йосип розповідав це, сидячи поруч зі мною та курячи, а Журба тим часом взявся за колеса і покотився до воріт, де знову гуртувалась азіатська делегація. Там само стирчала і пара хлопців зі сувенірами на продаж. Такі люди завжди знають, де просмикнутися, хоча — теоретично — їх би мали тут добряче ганяти. Я й міліціонерів бачив на вході.

«Ти їм Біблію свою сначала покаж, но сморі, петєля, смертєльний номер: два два дєвять с конфіскациєй», — піднесено сказав Йосип, помітивши цей маневр і вказуючи мені головою на нашого сусіда.

Журба спробував наблизитися до хлопців іззаду, але ті миттю озирнулися, перервавши спілкування з інтуристами. Григорій трішки загаявся, та потому поманив до себе найближчого торговця, нахилив його голову до своєї і щось зашепотів тому на вухо.

Фарцовщик очманіло випрямився, щось перепитав, тоді закрутив головою на всі боки, смикнув колегу, і вони побігли кудись углиб найближчої садиби, де похапцем перевалилися через найближчий паркан і зникли.

Понуривши голову, Журба повільно покотився до нас. І як же Йосип знущався з нього, не звертаючи уваги на численних екскурсантів: «Товаріщ майор, ізмена: ви ж погони забилі снять». Григорій йому повірив, зупинився і подивився на свої плечі, та потому зрозумів, що з нього знову жартують, і зло замахав рукою, щось буркочучи собі під ніс.

«Пятий, пятий, я дєсятий, контрольная закупка отбой, повторяю: отбой», — Йосип зробив вигляд, ніби говорить у рацію, затиснуту в кулаку, і так радісно зареготав, що деякі відпочивальники почали підбирати дітей ближче до себе і прокладати собі такі маршрути, які оминали би нашу лавочку. Почервонілий Журба тільки хекав, а Йосип досхочу насолодився цією ситуацією — і справді смішною, між іншим, — після чого скомандував нам підніматися й іти на обід, бо «еті халдєї сєйчас всє груши с чернослівом із тарєлок повиковирівают».

* * *

Нам накрили великий, під навісом, стіл, що стояв за однією з хат. Мабуть, тут восени гуляють весілля за весіллям, — стіл був такий великий, що ми й половини його не захопили. Борщ був уже не гарячий, але напрочуд смачний. Нам поставили ще кілька тарілок зі сметаною, якої було вдосталь. І цибулі, й часнику, і смальцю теж дали, тож загальне задоволення сягало абсолюту.

Тарілки подали не пластикові, а справжні, з глини, і розписані так яскраво, що будь-який іноземець, напевно, захотів би купити таку собі на добру згадку. Не повірите, але я раптом відчув, що дуже заскучив за нормальним посудом, по якому можна стукати справжньою залізною ложкою. От тобі й зайвий доказ того, що прості речі, до яких ти звик за життя, є певною гарантією щастя.

Наші дзеленчали ложками і сьорбали, зарази, наче голодне стадо. Я взагалі ненавидів, коли люди сьорбали. Мама казали: «Їж, як людина». Та сьогодні було не до повчань, тому я намагався не слухати цього бордельєро, до того ж Йосип усівся поруч і не вмовкав, неначе в нього під тільником працювало радіо.

Він устиг і Журбі додати: «Атос, наведі марафет на столє», — і мене смикнути: «Бодя, за такой борщ надо би чаєвих соточку видєліть», — і стежити за тим, кому в борщ потрапила груша, а кому — ні. Потому до нас підійшла огрядна шеф-кухарка — спитати, чи сподобалося нам перше, — і Старенький миттєво перемкнувся на неї:

— Хозяюшка, я прошу прощенія, а де ж обещаний дюшес?

— Узвар буде тим, хто добре поїсть.

— Я нє про то, но всьо равно пріятно!

Передчуваючи небезпеку від цього дідугана, кухарка спробувала залишити нас, аби покерувати подавати друге, проте з Йосипом такі номери не проходили. Він підскочив до жіночки і почав з’ясовувати, скільки все це коштує, як саме тут готують і де взяли рецепт борщу з грушами.

— А це в нас так завжди варили: замість цукру солодкі груші додавали.

— А в нас — яблучний сік.

— Де це у вас? — здивувалася кухарка, все ще намагаючись відійти від столу.

— А в Дрогобицкой області, — пояснив Йосип. — Я чего інтєрєсуюся? У нас в богодєльнє весь сахар налєво ушол, а груш — аж два дєрєва.

— От тока не тринді, — незадоволено озвалася Зінаїда і похмуро подивилася через стіл на Старенького. Скориставшись цією паузою, шефиня ледь не бігцем попрямувала кудись за хату, і майже відразу звідти почали носити горщики з печенею. То було вже справжнє свято. Навіть ті, хто зазвичай ледве їв, змолотили геть усе, до останньої картоплини!

Наостанок нам дали жуйки у вигляді іноземних цигарок. Давно я їх не куштував. З останніх сил ми запили все це узваром. Ще би трохи — і позасинали би просто тут. А що поробиш, якщо звикли після їжі спати — за своїм звичайним розкладом? Але тут лягати було ніде, а на травичці ще холодно. Тому Зінаїда покликала екскурсоводку і почала піднімати товариство, вишиковуючи нас у класичну дитячу парну колону, на яку чекала друга й остання частина культпоходу.

* * *

Ми знову прямували маршрутом, пускаючи повз вуха розповідь про те, як тут жили раніше, ніби це не наші батьки поралися ціле життя в таких самих хатах, біля таких самих груб. Після обіду йшлося нам важко. За півтори години екскурсія обійшла пару садиб, розтягнулася на кількасот метрів, і стало зрозуміло, що час потроху збиратися додому. Я котив Журбу і думав собі, що із задоволенням помінявся би з ним місцями, бо той часом засинав у своєму возику.

Після крайньої хати ми попрощалися з екскурсоводкою і почали спускатися на парковку, де значно поменшало автобусів і людей. Зникли навіть ті хлопці, котрі продавали набори з Андріївського узвозу. Може, їхній час вийшов, а може, то Григорій так налякав