Бен Ааронович - Річки Лондона

Найтінґейл стиснув кулак.

— Будь обережний, — сказав він. — Так можна очі ушкодити.

Заплющивши очі, я побачив пурпурові плями. Його правда — я обманувся м'якістю світла й дивився на нього занадто довго. Я намочив очі холодною водою.

— Готовий до повторення? — спитав Найтінґейл. — Коли я це робитиму, спробуй зосередитися на відчуттях — ти маєш щось відчути.

— Щось? — спитав я.

— Магія — як музика, — сказав Найтінґейл. — Кожний чує її інакше. Формальний термін, яким ми користуємося — «forma», але хіба це набагато зрозуміліше, ніж «щось»?

— А можна мені заплющити очі? — спитав я.

— Авжеж, — відповів Найтінґейл.

Я дійсно відчував «щось»; неначе тиша гикала в мить створення сфери. Ми повторили цю вправу кілька разів, доки я не переконався, що це не вигадка моєї уяви. Найтінґейл спитав, чи все мені зрозуміло. Я спитав його, як зветься це закляття.

— Поміж собою ми звемо це «світоч», — сказав він.

— А ви можете зробити його під водою? — спитав я.

Найтінґейл сунув руку в раковину й попри незручний ракурс без помітних ускладнень продемонстрував утворення світоча.

— Отже, річ не в тому, що щось окислюється, — сказав я.

— Зосередься, — сказав Найтінґейл. — Спершу магія, а наука потім.

Я спробував зосередитися, але на чому?

— Через хвилину, — сказав Найтінґейл, — я попрошу тебе розкрити долоню так само, як я показував. Коли ти розкриватимеш її, уявляй собі форму, що відповідає тому, що ти відчував, коли світоч створював я. Вважай, що це ключ, що відпирає двері. Зрозуміло?

— Долоня, — сказав я. — Форма, ключ, замок, двері.

— Чудово, — сказав Найтінґейл. — Починай.

Я глибоко вдихнув, простягнув руку й розкрив кулак — нічого не сталося. Найтінґейл не розсміявся, але якби розсміявся, мені б стало легше. Я ще раз вдихнув, подумки зосередився на «формі», що б це не означало, і знову розкрив кулак.

— Я покажу ще раз, — сказав Найтінґейл. — А потім повториш ти.

Він створив світоч, я відчув його форму й спробував відтворити її. Власного вогника в мене все одно не вийшло, але цього разу мені здалося, що я відчув у своїх думках відлуння форми, неначе уривок музики з вікна авто, що проїхало повз тебе.

Ми повторили цю вправу кілька разів, і зрештою я вже був певний, яку форму має ця «forma», але подумки знайти цю форму не міг. Найтінґейлу, напевно, цей процес був знайомий, бо він розумів, на якій я стадії.

— Тренуй це впродовж іще двох годин, — сказав він. — Потім пауза на обід, а потім ще дві години тренування. А ввечері будеш вільний.

— Робити це й усе? — спитав я. — Ніякого навчання стародавніх мов, ніякої магічної теорії?

— Це перший крок, — відповів Найтінґейл. — Якщо ти з ним не впораєшся, решта не матиме сенсу.

— То це перевірка?

— Це учнівство, — сказав Найтінґейл. — Після того, як засвоїш цю форму, обіцяю тобі багацько навчання. Латинь, звісно, грецька, арабська, технічна німецька. Не кажучи вже про те, що ти візьмеш на себе більшу частину біганини, пов'язаної з моїми розслідуваннями.

— Добре, — сказав я. — Ви вмієте заохочувати.

Найтінґейл засміявся й залишив мене тренуватися самого.

Деякі речі неприємно робити раніше, ніж через десять хвилин після того, як прокинувся, і одна з таких речей — мчати в автомобілі по Ґрейт-Вест-Роуд. Навіть якщо це відбувається о третій годині ночі, у тебе ввімкнені сирена та проблискові маячки, а інших машин на дорозі настільки мало, наскільки це взагалі можливо в Лондоні. Я висів на ремені безпеки й намагався не думати про те, що «Ягуарові», попри всю його стильність і колекційну вартість, бракує повітряних подушок та розрахунку кузова на зберігання життя людей під час зіткнення.

— Ти вже розібрався з радіо? — спитав Найтінґейл.

Хтось колись обладнав цей «Ягуар» сучасною радіостанцією, і Найтінґейл відверто зізнався, що не вміє нею користуватися. Мені вдалося її ввімкнути, але потім я трохи відволікся, бо Найтінґейл помчав по круговому перехрестю з такою швидкістю, що я вдарився головою об вікно. Коли ми виїхали на відносно пряму дорогу, я скористався можливістю й налаштувався на хвилю відділка в Ричмонді, бо саме там, за словами Найтінґейла, були проблеми. Ми почули завершення рапорту у виконанні дещо напруженого голосу, властивого тим, хто відчайдушно намагається не видати свою паніку. Йшлося там про гусей.

— Танго Віскі 3 від Танго Віскі 1, повторіть!

TW-1 — це має бути позивний чергового інспектора в центрі управління відділка в Ричмонді, а TW-3 має бути однією з патрульних машин.

— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 3, ми біля Білого Лебедя, на нас напали кляті гуси.

— Білого Лебедя? — спитав я.

— Це паб у Твікенгемі, — сказав Найтінґейл. — Біля мосту до острова Іл Пай.

Про острів Іл Пай я знав, що це кілька доків і будинків на річному острівці довжиною 500 метрів.