Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Згода, — мовив Дракон, який умиротворено витав понад ватрою, а зараз разом з Терезою побігли до єдиної, але повноводної річки з широкими берегами.

— Життя повертається в Анему, — повідомив Франк, — останні дні погожі та сонячні, це добре. Я відчуваю, що Золоті Дракони ще живі і скоро кружлятимуть над своєю Землею.

— Чому ти так гадаєш?

— Просто знаю, Терезо.

— Ти втомлений. Тобі варто більше відпочивати.

— Якби ти лише знала як мені важко поратися з усією негативною енергію, що випромінюють земляни.

— Невже справи настільки погані?

— Вони давно зруйнували свою ауру, скоро знищать нашу. Якщо вони не вгамуються Дракони більше не зможуть захищати їх.

— Чому Червоні Дракони не намагаються зупинити людство? Вони ж також страждають.

— Вони захопили більшу частину простору. Існування людства не входе до їхніх планів, але знищити його вони бояться: люди особливі творіння Всесвіту.

— Вони чекають доки люди самі себе знищать?

— На жаль…

— Чи довго ще Золоті Дракони зможуть підтримувати стабільність?

— Зараз я — єдиний Золотий Дракон, тому не знаю. Але навіть після повернення інших, більше мільйона років Земля не витримає, вона почне намагатися очищати свою шкіру і можливо навіть помре від недуг, що їх спровокували люди.

— Мільйон років так багато…

— Для людина так, але не для простору…

— Цікаво: якими стануть люди за цей час…?

— Вони змінять форму, одяг, спосіб життя, але не сутність. Вони ніколи не жили в мирі, постійно біли невдоволенні владою, життям. Не цінуючи момент, вони сподівалися на безхмарне майбутнє, і жалкували за райдужним минулим, яке було райдужним лише в їхніх спогадах.

— Люди не вміють цінувати нічого.

— Вона щасливі істоти, хоч і не розуміють свого талану.

— Дурні вони, Франку, повір. Тимчасові злети безжалісно кидали їх в урвище занепаду, з якого вони знову і знову намагалися вирватися. Іноді падали ще глибше, іноді гадали, що ось тепер настане той незатьмарений нічим час, той Рай на землі. Великі злети і величезні падіння — ось, що складає їхнє життя. Той Рай ніколи не настане. Кращого часу, ніж зараз, не буде. Про це мріяти так само дурно, як сподіватися, що завтра ти станеш молодшим. Ні, лише у цей момент, коли ти думаєш, коли ти відчуваєш рух, ти живеш. Неважливо падаєш ти чи в злітаєш. Трапляється і перше, і друге, головне цінувати те, що зараз ти дихаєш. Допоки ти дихаєш можна змінити усе. 364 дні у році здаються людям великою цифрою, хоча вони пролітають, мов звук. Час не зупинити, але ним можна насолодитися.

— Терезо, у мене сьогодні день народження, — повідомив Франк, з виразом п’ятирічного хлопчака, який намагається випросити у мами цукерку перед обідом.

— Вітаю, любий! Дай я обійму тебе так, як може лише людина. Чому ти не сказав мені!? Це треба відсвяткувати!

— Дракони не святкують дня народження.

— Чекай, з моменту нашої першої зустрічі не пройшло й чотирьох місяців…?

— Тут час тече по-іншому, — загадково сказав Франк.

— І скільки ж тобі виповняється?

— 250 років.

— Ти серйозно!? — здивовано скрикнула Тереза.

— Це майже повноліття! — гордо повідомив Дракон.

— То виходить ви живете так само як і люди, просто інакше рахуєте час?

— Ми інакше цінуємо час, тому він тягнеться для нас повільно. Ми подорожуємо Галактиками, у яких немає часу взагалі, а буває планетами, на яких він вдесятеро швидший земного.

— Що ж таке час? Він взагалі існує?

— Існує, а може не існує. Хіба це важливо? Коли в Анемі ніч триває цілий день, Дракони стрибають через вогнище та купаються у цій ріці.

— Ти натякаєш, що ми можемо запозичити цей звичай сьогодні? — запитливо глянула Тереза.

— Закрий очі, — наказав Франк.

— Навіщо?

— Закрий очі, — наполіг Дракон, — відкривай!

— Франку це казково, — Тереза застрибала і захлопала у долоні. Навколо них кільцем палав вогонь, який лоскотав щиколотки, коли двоє перестрибували через його стіну.

Уляна вийшла у покритий туманом ранок і відчула, що щось змінилося. Відразу забувши про це відчуття, вона відправилася на вранішню прогулянку. Проходячи мимо однієї печер, вона почула невгамовне бажання зайти туди.

— Люба, Золоті Дракони мають дякувати тобі за порятунок, — мовила дівчина, вік якої було визначити неможливо. Одягнута у золотисте плаття, вона поцілувала Уляну у щоку.

— А ви хто? — ніякового запитала Уляна.

— Сьогодні