Оля Зубарєва - Наші дракони вбивають нас

— Як же Червоні дізналися, що саме озеро заряджає Золотих?

— Болячи про це говорити… Найголовніший Золотий Дракон продався їм. Він допоміг Червоним перебрати на себе управління небесними світилами. Вони хочуть за допомогою них зібрати всесвітнє золото, Найголовніший прагне панування…

— Невже неможна нічого вдіяти!? Я не вірю у це!

— Наймудріший Дракон зник… Мабуть також продався. А який це Дракон був: він відав у нас зорями, передбачав найменші зміни у просторі, а от цього передбачити не зміг…

— То зараз Червоні Дракони заполонили Анему?

— Ні, вони знищили її природу, Драконів і залишили, зґвалтовану, помирати. У них не має достатньо сил аби навести лад на цій землі. Вони слабкі, але гордівливі.

— Ти, Франку, маєш стати Золотим Драконом, який відродить Анему! Ти ж бо єдиний хто залишився.

— Боюся я не впораюсь… — сумно мовив він.

— Я допоможу тобі!

— У тебе своє життя, ти й так забагато часу витратила на мої проблеми…

— Доброго дня Геннадій Федоровичу.

— Здраствуй, Терезочко, давно не зустрічав тебе.

— Я не ходжу на ваші лекції.

— Чому? — цікаво глянув професор з-під рогової оправи.

— Вони нудні та безглузді. На них усі сплять, а це я волію це робити вдома. Ви не вмієте зацікавити аудиторію.

— Он як… Навіщо ж ти вступили до нас, якщо тобі не цікавий мій предмет.

— Мені цікава економіка як наука, яка поясняє функціонування людського суспільства з точки зору виробничих відносин. Але мені не цікаво те, як це робите ви. Я вступила, аби не замучувати батьків.

— Ти диви, яка перебірлива… — засміявся професор, — що ж мені ту гопака вибивати перед вами?

— Ні, досить просто пояснювати на життєвих прикладах. Погодьтеся: значно цікавіше слухати історії успіху фірм та їх краху, аніж суху теорію, ніяким чином не пов’язану з реаліями.

— Давайте сюди залікову.

— Тримайте, — мовила Тереза. Старий професор синіми чорнилами вивив красиву цифру п’ять — почерк у нього був унікальний.

— Мені приємно, що хоч хтось наважився озвучити те, що думає більшість абітурієнтів. Правда — це найкращий спосіб комунікації. Мені давно треба на пенсію, але ж хто залишиться після мене? Я боюся покинути цей університет та студентів на долю випадку. Ні, так не можна. Людство досягає апогею прогресу і скоро почнеться зворотна реакція.

— Вона уже почалась.

— Ти права, дитино моя. Поки одні суспільні елементи ще майструють драбини, якими планують полоскотати бога під колінками, інші — уже котятьсь.

— Ви добрий чоловік, але поганий вчитель.

— Тоді я сьогодні ж вийду на пенсію.

— Це чудово: ви заслужили на відпочинок.

Анема була безлюдна, як думки відлюдника, котрий живе на задвірках лісу, куди навіть лісник не заходить.

— Як же усе змінилося, — з болем протягнув Франк.

— Коли я тут була першого разу, ця земля була не більш людною.

— Звідси зник дух Драконів, зникла Гармонія. Вона б ніколи не дозволила тій оливковій гілці так уперто тарабанити об скелю — вона ж-бо не барабанщик.

— Коли я тут була вперше тут було інакше.

— Чуєш цей дисонанс природи, що незримий кружляє повітрям? Відчуваєш цей протест Анема проти ґвалту та глуму?

— Ми стоїмо над урвищем і вітер плутається у моєму волоссі… Ми останні, хто вижив після трагедії і водночас перші, хто прийшли у цей самотній світ…

— Дякую, Терезо, що ти не полишаєш мене.

— Дякую, Франку, що з тобою я можу бути справжньою.

Йшов час. Не так як на Землі, коли він тікає, наче прагне скоріше дістатися фінішу. Учасник марафону біжить від одної цілі до іншої. Минає позначки одна за одною. І не знає, де ж той омріяний фініш. До якої гавані причалить його човен і чи причалить? В Анемі час був зовсім не помітним. Зранку підходив тихими кроками, аби обережно поцілувати в тім’ячко. Удень повільно прогулювався землею Драконів. А коли сонце завершувало врочистий огляд своїх володінь засинало, аби зранку почати усе спочатку.

Франк узяв на себе обов’язок Драконів знищувати негативну енергію і проводив час у медитаціях та міжпланетних подорожах. Уляна навчилась прислухатися до себе, навчилась черпати інформацію із простору, а коли хотілося зробити щось корисне, йшла у ліс збирати ягоди.

— Франку, сьогодні пречудовий день. Ходімо