Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Хвиля перекотилася через острів Миші, не помітивши його, і вдарила в берег, мов у велетенський бубон. Берег здригнувся й застогнав.

Коли вируючий у морі казан трохи охолов, Арман побачив острів Миші. На ньому вціліли дві пальми — одна з двома гілками, а друга — навіть з чотирма.

Довго ще рибалки, чиї човни хвилею розтрощило об скелі, вивуджували з моря барила з дорогим вином, клапті шовку, а часом і золоті прикраси.

Розділ шостий

Зубцюваті скелі — хребет Прадракона.

Сліпуче сонце — гортань Прадракона.

Замок — його корона.

Арм-Анн

Якогось дня Юта довго розглядала вигадливі знаки, колись перемальовані її рукою на стіну біля каміна. Знак «небо», знак «море», знак «нещастя»… Подумавши, принцеса вирішила відновити дослідження в клинописній залі.

— Навіщо? — здивувався Арман.

Юта подивилася на нього пильно й серйозно:

— Я хочу прочитати пророцтво. Якщо там є рядки про тебе, то про мене теж знайдуться. Інакше як ми довідаємось, чим це все закінчиться?

Вона пішла, а Арман довго й тужно міркував.

Згадав, як знайшов у скринях і подарував Юті срібний гребінь. Принцеса зраділа й довго чепурилася, використовуючи магічне дзеркало як звичайне… А якось, задрімавши у кріслі перед каміном, він прокинувся від Ютиного страху. Вона стояла за два кроки від нього, бліда, тремтяча, й переводила погляд з Армана у кріслі на ніж для різання м’яса, що валявся поряд на столі… «ІЦо з тобою?» — запитав Арман. «Нічого, — відповіла вона над силу, — я зайшла, а ти… спав». «І що ж у цьому страшного?» «Нічого. Але я бачила такий сон…» Який саме сон бачила Юта, залишилося таємницею — вона нізащо не захотіла його переповісти.

Мабуть, принцеса має рацію, намагаючись розгадати пророцтво. Та от біда — ще нікому не вдавалося цього зробити.

Ютине дослідження значно просунулося. Якось вона вийшла з підземелля раніше, ніж звичайно, і, відкинувши згорілий смолоскип, почала шукати Армана.

У кімнаті з дзеркалом його не було. Гукаючи «Армане! Армане!», наспівуючи й насвистуючи водночас, принцеса подалася на пошуки.

Розгулюючи знайомими коридорами, Юта раптом виявила непомічений раніше поворот. Як він зміг сховатися від зірких принцесиних очей — хтозна, але Юта, зрозуміло, поспішила надолужити згаяне.

Утім, у цьому коридорі не було нічого прикметного — Юта хотіла було повернутися назад і поновити пошуки Армана, аж тут коридор несподівано вперся в зачинені двері. При Юті не було вірної в’язки ключів — та інструмент і не знадобився, бо виявилося, що двері незамкнені.

Юта, якій після всіх пригод море було по коліна, сміливо переступила поріг.

Приміщення, куди вона зайшла, було Ритуальною залою. Юті було б легше, якби ця зала примарилась їй у страшному сні.

Як і в день викрадення, звідкілясь згори бив стовп світла. Як і в день викрадення, Юта затряслася, бо в цьому світлі відкрилися всі жахливі деталі Ритуальної зали.

Посередині стояв круглий стіл, схожий одночасно й на вівтар, і на жертовник. Не стіл навіть — брила. З центру його стирчав залізний загострений шип; сонце безжалісно поблискувало на вістрях тригранних, круто загнутих гаків, що оторочкою звисали по краю круглого столу. Кам’яна підлога зберігала сліди кіптяви, і кіптявою були вкриті огидні пристосування, звалені поряд неохайною купою.

Юта стояла, не в змозі зрушити з місця. Потім підняла очі — й побачила письмо, що вкривало стіни аж попід круглою стелею. Після довгих годин, проведених нею в клинописному залі, текст був їй зрозумілий навіть більше, ніж годилося.

«Ти славний, сину… і славна твоя здобич. Виконай волю батьків і прабатьків своїх, спожий вінценосну бранку відповідно до ритуалу, як личить тому, хто носить полум’я…»

І споживали. В Ютиній гарячковій уяві виникли мовчазні дракони, що непорушно сидять уздовж стін. Скільки їх тут уміщалося за раз? Три? Чотири? Он через ту жахливу діру, що веде в драконячий тунель, заводили бранку… Чи ні? Бо до цього вона знемагала в ув’язненні, у вежі… Може, її заводили крізь ті самі двері, в які щойно зайшла Юта?

Вона зацьковано озирнулась. У Ритуальну залу вело безліч дверей — і один драконячий тунель… Тобто Арман буває тут щоразу, як вилітає назовні? Стривай, до чого тут Арман… Арман тут зовсім ні до чого. Ця зала ніяк з ним не пов’язана, він не може відповідати за вчинки своїх предків.

Їй палко запраглося негайно побачити Армана, вона вже розвернулася, щоб утекти — та щось її стримало.

Мов заворожена, майже проти своєї волі, вона зробила крок уперед, наближаючись до кам’яного стола. На стільниці лежала коса сонячна пляма, і Юті здавалося, що вона рухається, повільно повзе по древньому, де-не-де порослому мохом каменю.

Шип у центрі стола стирчав на висоту Ютиного зросту. Навколо нього в’яззю зміївся текст; прочитати його можна було, тільки обходячи стіл уздовж краю.

Принцеса рушила в обхід, намагаючись якнайменше дивитися на оторочку з тригранних гаків.

«Тут чинили свій славний промисел… тут споживали царствену здобич… покоління…» Далі йшла низка імен. Юті зупинитися б, але знаки та слова прикували її, скорили своїй волі, і вона ходила колами, то наближаючись до жахливої купи інструментів, то знову від неї віддаляючись: «Ім-Ар, Сам-Ар… Дін-Ар та син його Акк-Ар… Дон-Ір, Дан-Анн, Дар-Ар… Хар-Анн, Хен-Анн…»

У вухах у Юти зароджувалася, посилювалася врочиста, ритуальна музика, і кроки її мимоволі вкладались у твердий, нещадний ритм: «Лір-Ір, Лак-Анн… Сан-Ір, Зар-Ар, Зон-Анн…». У принцеси запаморочилася голова, гаки злилися в одне залізне кільце, а Юта все читала й читала: «Ґан-Анн, Ґар-Ар… син його, могутній… і син його… і син…»

Стільки імен. Кожне ім’я — ритуал, і не один. Не диво, що такі живучі страшні казки. Кожне ім’я — загибель цнотливої дівчини, і навіть не однієї. Кожне ім’я… Однак низка добігає кінця…

«Ард-Ір, Акр-Анн і син його…»

У голові в Юти гуло, вона хиталася, намагаючись утримати рівновагу, і все намагалася збагнути, що за слово, таке неприємне, дряпає її зсередини, яка тінь ходить довкруги, ніяк не досягаючи її свідомості.

От і все, вона зараз піде. Піде й більше ніколи сюди не повернеться. Треба тільки перечитати останні імена, хтозна навіщо, але цього вимагає хтось сторонній, хто вселився в Юту і випробовує там, усередині, свої гострі кігтики…

Їй не хотілося перечитувати. Повільно, над силу вона підняла очі…

Очі сльозилися. Нічого не видно, подумала Юта, але сторонній, що оселився в її душі, знову завовтузився й примусив.

Ард-Ір… Хто це, не знаю… Акр-Анн… і син його… син його… син…

У Юти підкосилися ноги. Похитнувшись, вона схопилася за тригранний гак.

Син його Арм-Анн.

Він