Харпер Лі - Убити пересмішника

— Можете знову братися за своє, сер, будь ласка.

— Не думав, що ти така злопам'ятна. Був про тебе кращої думки, тобі перепало, і ти сама знаєш, що заслужила.

— Не заслужила.

— Голубонько, не можна ображати людей...

— Ви несправедливий,— сказала я,— несправедливий!

Дядечко Джек звів брови.

— Несправедливий? Чого?

— Ви хороший, дядечку Джек, я, певно, все одно люблю вас і досі, але ви не розумієте дітей.

Дядечко Джек став руки в боки і пильно подивився на мене.

— Чому ж це я не розумію дітей, Джін Луїзо? Коли діти поводяться так, як ти,— нема чого особливо й розуміти. Сьогодні ти поводилася нестримано, зухвало, образливо...

— Ви можете мене вислухати? Я буду ввічлива. Я просто хочу сказати, що думаю.

Дядечко Джек сів на ліжко, нахмурив брови і знову подивився на мене.

— Ну, кажи.

Я глибоко вдихнула.

— По-перше, ви ніколи не даєте слова сказати, не вислухаєте, а відразу накидаєтеся. Коли ми, буває, посваримось з Джемом, Аттікус завжди вислухає не тільки Джема, а й мене; по-друге, ви казали, щоб я ніколи не вживала тих слів без крайньої потреби, але Френсіс змусив мене, йому мало було голову одірвати...

Дядечко Джек почухав потилицю.

— А далі?

— Френсіс образив Аттікуса, а я не стерпіла.

— Як він його образив?

— Назвав чорнолюбом. Я не дуже розумію, що то означає, але, дядечку, почули б ви, як він це сказав. Присягаюся, я ніколи не дозволю йому говорити щось погане про Аттікуса.

— Він так і сказав?

— Так, сер, саме так, і ще багато чого. Що Аттікус осоромив усю нашу родину, що ми здичавіли у нього...

Я глянула на обличчя дядечка Джека і подумала: знову мені дістанеться. А коли він сказав: «Розберемось», я зрозуміла, що дістанеться Френсісу.

— Сьогодні ж увечері піду до них.

— Сер, будь ласка, не треба. Прошу вас.

— Я цього так не залишу,— сказав він.— Олександра повинна про це знати. Ну й додумався, зажди, я до тебе доберуся.

— Дядечку Джек, будь ласка, обіцяйте мені, прошу вас. Не кажіть про це Аттікусу. Він... він сказав мені одного разу: що б я не почула про нього, не повинна зважати. Хай краще думає, ніби ми побилися через щось інше. Прошу вас, дайте слово.

— Я не хотів би, щоб Френсісу це минулося.

— Воно йому не минулося. Ви не могли б мені перев'язати руку? Трошки кров іде.

— Чому ж ні, дитино. Чию ж іще ручку я перев'яжу з таким задоволенням, як твою. Проходь сюди.

Дядечко Джек чемно вклонився і показав мені на ванну кімнату. Він промивав і перев'язував мені руку, водночас розповідаючи про смішного короткозорого дідуся, у нікого був кіт Пірат. Йдучи до міста, дідусь рахував усі тріщини на тротуарі.

— От і кінець,— мовив дядечко.— На цьому пальці леді носять обручки, а в тебе буде шрам.

— Дякую, дядечку Джек...

— Слухаю.

— Що таке шльондра?

Дядечко Джек знову почав мені розповідати довгу історію про старенького прем'єр-міністра, який під час гарячих суперечок у палаті громад, коли всі навкруги кричали мов божевільні, пускав пір'їнки і дмухав на них знизу вгору, та так, щоб вони не падали. Мені здається, дядечко намагався дати відповідь на моє запитання, але з цього нічого не виходило.

Згодом, коли мені треба було уже спати, я спустилася вниз напитись води і почула, як батько та дядечко Джек розмовляють у вітальні.

— Я ніколи не одружусь, Аттікус.

— Чого?

— Можуть народитися діти.

— Тобі доведеться багато дечого вчитися, Джек.

— Знаю. Сьогодні я дістав перший урок від твоєї доньки. Вона сказала, що я не розумію дітей, і пояснила чому. І це правда. Аттікус, вона розтлумачила мені, як я мав поводитися з нею. Тепер я так шкодую, що побив її.

Аттікус усміхнувся.

— Вона заслужила, тож хай тебе совість не дуже мучить.

Я завмерла: а що як дядечко Джек розповість усе?.. Та ні, промовчав. Тільки й промимрив:

— Лайливі слова посідають значне місце в її лексиконі. Однак значення половини з них вона не розуміє, запитала мене, що таке шльондра...

— Ти пояснив?

— Ні, я розповів їй про лорда Мельбурна.

— Джек, коли дитина щось питає, ради бога, поясни їй. Не треба викручуватися. Діти це діти, вони швидше, ніж дорослі, помічають, коли ми починаємо ухилятися, це їх тільки збиває з пантелику. Ні, — задумливо вів далі батько,— ти маєш слушність, її треба було сьогодні покарати, але не за те. Всі діти — рано чи пізно — захоплюються лайливими словами, а потім, коли бачать, що на них не зважають, це захоплення минає. Не минає запальність. Дівчина повинна навчитися тримати себе в руках, і навчитися якомога швидше, адже попереду — кілька місяців нелегкого випробування. А втім, вона поступово розумнішає. Джем стає доросліший, а вона бере в усьому з нього приклад. Їй тільки іноді треба допомагати.

— Аттікус, ти її ніколи й пальцем не зачепив?

— Правду сказати, ні. Досі обмежувався погрозами. І повір, Джек, вона слухається мене. Правда, не завжди це в неї виходить, але намагається.

— Однак суть не в цьому,— сказав дядечко Джек.

— Ні, суть в іншому: дівчина розуміє, що я знаю, як вона старається. І це важливо. Мене турбує інше — скоро їй і Джемові доведеться пережити немало прикрих хвилин. За Джема я певен — він витримає, але Всевидько може накинутись з кулаками на кожного, хто її скривдить.

Я подумала, що саме тепер дядечко Джек не дотримає слова і все розповість батькові. Але ні, промовчав.

— Аттікус, а що, справді передбачається неприємна справа?

— Гіршої не може бути, Джек. Ми тільки й маємо, що свідчення негра проти Юелів. Усе зводиться до того, що один каже: ти робив це, а другий заперечує: не робив. Мало надії, що суд присяжних повірить Тому Робінсону, а не Юелам... Ти, здається, трохи знаєш цих Юелів?

Дядечко Джек сказав, що він пригадує, і став розповідати про них батькові, але Аттікус зауважив:

— Ти відстав на ціле покоління, а втім, сучасні Юели не кращі.

— То що ж ти думаєш робити?

— Насамперед я маю намір гарненько розворушити присяжних... Крім того, гадаю, можна буде подати касаційну скаргу. Зараз іще рано про щось говорити, Джек. Розумієш, я не сподівався, що мені доведеться коли-небудь братися за таку справу, але Джон Тейлор вибрав саме мене. «Ось хто тут потрібен»,— сказав він, вказуючи на мене.

— А ти хотів, щоб ця чаша минула тебе?

— Так. Але як ти думаєш, чи зміг би я дивитися в очі своїм дітям, якби відмовився від