Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

й навіщо? Щоб нічого не робити? Можливо. Та все життя ходити по хатах і старцювати — таке життя будь-кого змусить порозумнішати й зайнятись якимось ділом.

Переконавшись, що його ніхто не бачить, Пластун швидко перевернув відро в криницю, й за мить пролунав приглушений плюскіт води, що впала у воду. А потім він почав опускати інше цебро — припнуте до корби. Своє, тепер уже порожнє, поставив на пісок поруч. І тепер уже знову був дурник дурником. Відро витягав із криниці завиграшки. Різко крутне ручку корби — й завмре, вдивляючись у глибину. Потім іще різкий рух. І знову повільно-повільно, як це може робити тільки дуже сильна людина, ще три оберти. Знову завмер. Знову рвонув. І жодного разу не озирнувся.

Нарешті він витяг відро, перелив воду з нього в своє, розвернувся й повільно рушив тією самою вулицею, якою й прийшов — тільки тепер у зворотному напрямку.

Івась аж почав сумніватися — чи справді він бачив той пильний розумний погляд? Чи справді Пластун спочатку вилив воду з відра в криницю?

Він став повільно, а головне — тихенько, спускатися з верби. Цього разу ні за що не зачепився, зліз і попід тином рушив за Пластуном. Але не пройшов і десяти кроків, як несподівана думка змусила його зупинитися: «Зараз хтось із городів прикотить візок із діжкою, щоб наповнити водою й повезти напувати людей!» Тож поки Івась гратиметься у вивідника, люди встигнуть напитися.

У Івася аж у потилиці заболіло від такої безвиході. Звичайно, важливіше — врятувати людей. Але це означатиме, що зловмисника не буде викрито. І тоді знову треба чатувати біля криниці. А Пластун і той, хто його послав, так чи інакше довідаються про це, помітять стеження. І стануть обережнішими, придумають якийсь інший спосіб, спробують якось обдурити варту…

Івасик зробив те, що тільки й можна було зробити в цій ситуації. Він повернувся до криниці, відрізав ножем відро від мотузки й закинув його за тин Вуханевого обійстя. А сам побіг слідом за Пластуном.

Вуличка вилася розсмиканою мотузкою. Ніхто тут ніколи не намагався будувати хати в якомусь порядку, як це було в Івасевому селі. Коротенькі провулочки вели до окремих стареньких хат, розташованих на смак колишніх господарів — батьків, а то й дідів сьогоднішніх мешканців.

Перед кожним провулочком Івась завбачливо стишував біг і обережно роззирався навколо. Завдяки цьому він помітив дуже важливу калюжу. Власне, й не калюжу, а просто мокре місце. Вода вже всоталася в землю, але ще не висохла — тож на землі так і лишився видовжений, мов тіло хробака, слід. І цей слід недвозначно свідчив, що кілька хвилин тому тут вихлюпнули на землю відро води й пішли далі.

Отже, Пластунові пояснили, що пити воду, яку він витягне з криниці, не можна, що вона взагалі потрібна тільки для того, аби не привертати зайвої уваги порожнім відром. Івась уявити не міг, як Пластунові можна таке пояснити. Зате він уявив, що вже недалеко до мети Пластунової подорожі. Біда лише в тому, що через дві хати вулиця закінчувалася й упиралася в ліс — у непролазні зарості малини, через які продертися, здавалось, просто немислимо.

Але й розтанути в повітрі дурник не міг. То куди ж він подівся?

Коли Івась повернувся до хати, Лисий і Леля сидячи спали, поклавши голови на стіл. Лисий розплющив очі на скрип дверей і знову заплющив їх. Мабуть, спати їм було незручно, але Івась уявляв, які вони виснажені, тож вирішив не будити їх навіть для того, щоб укласти в ліжка. Він сів у кутку на лежанку й просто сидів і дивився на сестру й найкращого друга — і свого, й своєї сестри. Він подумав, що прийшов вчасно, бо в селі стало так тривожно й небезпечно, — хтось завжди мусить пильнувати. Якщо один спить, то другий повинен оберігати його сон.

Дивно, що Лисий і Леля тільки вдвох. Де діти? Де Глина? Хто тут так нажахано кричав? Звичайно, подумав Івась, якби сталося щось справді лихе, Леля й Лисий не заснули б, хоч би як натомилися. Хай сплять. Прокинуться, тоді розкажуть. І він розкаже.

Двері розчинилися, й Івась схопився за арбалета. До хати ввалився захеканий Василько. Івась приклав палець до губів і поклав арбалет на лаву біля себе. Василько нечутно наблизився до нього й сів поруч.

Обох розпирало бажання поділитись новинами, але вони знали, що навіть пошепки сказане слово Лелю й Лисого розбудить. Хай виспляться. Все інше почекає.

Аманнана хатта

Івась із арбалетом був надворі — біля дивної ями, якої нізащо не розгледиш, доки в неї не вскочиш. Дуже добра могла бути пастка на звірів. От тільки звірі відчувають її звіддаля й дуже не люблять. Глина, наприклад.

Усі інші діти сиділи в хаті й розмовляли. Івась добре чув усе, про що йшлося всередині. Кожен розповідав про все незвичайне, що побачив, почув чи відчув останніми днями.

Лисий згадував їхню раду поруч із прибережним лісом, коли він знайшов вовкулаче лігво. Тоді їм треба було якось перетнути слід вовкулаків, щоб не викликати погоні. Сьогодні їм треба вирішити невідомо що, аби зробити також невідомо що.

Діти намагалися не перебивати одне одного, але часом хтось не витримував і вставляв своє слово. Тоді розмова раптом звертала зі свого шляху й починала блукати манівцями. Минало чимало часу, доки вдавалося знову повернутись на ту ж дорогу.

З випадкових вражень, здогадок і вивідок поставала картина, в якій кожна деталька якось доповнювала інші, кожен новий факт робив довершенішою загальну картину… І все ж Лисий розумів, що нічого цілісного не виходить. От-от, здавалося б, усе сплететься в єдине полотно, аж раптом попередні петлі розпускались, і це вже не полотно, а щось таке радше схоже на сито, крізь яке все просипається, нічого не затримується, і здається, що всі попередні зусилля були марні.

Однак розпач не встигав запанувати, бо хтось із дітей одразу пригадував ще один факт, іще одну подію останніх днів, і все знову починало сповнюватися змістом. Так тривало вже не одну годину, коли раптом двері відчинилися й на порозі з’явився безглуздо усміхнений Пластун.

От і скажи після цього, що приказки не мають справжньої сили! Наприклад, «про вовка помовка, а вовк на поріг». Назвати Пластуна вовком, звичайно, важко. Але ж справді — щойно Івась і Василько розповіли про свої останні зустрічі з ним, як ось уже й він сам.

Навіть Лисий розгубився. Щоправда, лише