Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

Я враз загорівся цікавістю — і так само швидко охолов, бо до мене дійшла одна лячна думка: «Мені доведеться туди спускатися».

* * *

Підвал виявився звивистим комплексом кімнат настільки темних, що їх з тим самим успіхом можна було досліджувати із зав’язаними очима. Я спустився скрипучими сходами і трохи постояв на вході, сподіваючись, що очі таки звикнуть до темряви. Але то була темрява, до якої призвичаїтися неможливо. Сподівався я призвичаїтися і до запаху — химерного ядучого смороду, як в комірчині з хімікаліями в кабінеті хімії, але мої сподівання також виявилися марними. Тож я обережно почовгав усередину, прикривши носа комірцем сорочки, виставивши поперед себе руки і сподіваючись на краще.

Раптом я спотикнувся і мало не впав. Щось скляне покотилося, обертаючись, по підлозі. Здавалося, сморід став нестерпнішим. Мені ввижалися істоти, що ховалися попереду мене в темряві. Втім, тут і без потвор та примар було чого боятися: якщо в підлозі не один пролом, а декілька, я можу заблукати, і моє тіло ніхто й ніколи не знайде.

Раптом мені на думку спала майже геніальна ідея: натискаючи на кнопки свого мобільника, я вмикатиму підсвітку дисплея, використовуючи телефон як ліхтарик, дарма що до найближчої точки прийому було аж десять миль. Тож я витягнув мобільника, увімкнув екран і наставив його поперед себе. Світло майже не пробивало темряви, тому я спрямував його на підлогу. І не побачив нічого, окрім розтрісканих плит кам’яної долівки та купок мишачого лайна. Я спрямував світло убік — і побачив, як там щось легенько блиснуло.

Я підступив на крок ближче і поводив телефоном туди-сюди. З темряви випливли шереги полиць, заставлених скляними банками. Вони були всіляких форм та розмірів, вкриті пилюкою та заповнені чимось желатиноподібним, що плавало в мутній рідині. Мені пригадалася кухня і вибухлі банки з консервованими фруктами та овочами. Можливо, тут температура була стабільнішою, і тому ці банки вціліли.

Та коли я підсунувся ближче, до мене дійшло, що то були не фрукти й овочі, а людські органи. Мозки. Серця. Легені. Очі. Всі законсервовані в розчині, схожому на формальдегід кустарного виробництва, — чим і пояснювався отой жахливий сморід. Я кавкнув і позадкував у темряву, ошелешений і шокований огидою. Що ж тут насправді було? Цим банкам місце скоріш у якомусь другорядному медичному училищі, а не в дитячому притулку. Якби не ті прекрасні речі, які дідо Портман розповідав мені про цей будинок, я запросто подумав би, що пані Сапсан рятувала дітей для того, щоб видобувати з них внутрішні органи.

Трохи оклигавши, я підвів очі — і знов побачив поблиск світла попереду, але не відбиття світла мого телефону, а слабеньке мерехтіння денного світла. Напевне, воно проникало в отвір, проломлений чемоданом. Я рішуче рушив уперед, затуляючи носа коміром сорочки і намагаючись триматися якомога далі від стін та тих нових жахів, які могли там на мене чигати.

Йдучи на світло, я обігнув виступ і потрапив до невеликої кімнати з частково проваленою стелею. Крізь діру лилося денне світло, падаючи на купу розтрощених дощок долівки та скляних скалок, вкритих пилюкою та шматками розідраного, схожого на посічене м’ясо, килима. Під уламками чулося шкрябання крихітних лапок — то, напевне, якась миша таки пережила катастрофічну руйнацію свого підземного світу. А посередині кімнати валявся розтрощений чемодан, навколо якого, мов конфеті, розсипалися фотографії.

Я обережно йшов серед уламків, обачливо обходячи гострі списи дощок та планок з іржавими гвіздками, а потім сів навпочіпки і заходився рятувати з купи те, що міг. Я почувався як рятівник, що витягує з-під уламків людей, змітаючи геть друзки скла та трухлявого дерева. І хоча частина моєї свідомості спонукала мене поспішати — бо решта долівки могла будь-якої миті звалитися мені на голову — я не міг не придивлятися до речей, які рятував.

На перший погляд ці фото були схожі на ті, що є в кожному сімейному альбомі, — знімки людей, що весело проводять час на пляжах, усміхаються на ґанках, пейзажі з усіх кінців острова, а ще — багато дітлахів, які позували то по одному, то парами; такі собі неофіційні знімки й офіційні фото, зняті на тлі тої чи іншої ширми, а люди, зображені на них, притискали до себе ляльок з мертвими очима, немов їх сфотографували в фотоательє якогось провінційного універмагу кінця дев’ятнадцятого сторіччя — початку двадцятого, де продавали отих моторошних ляльок. Але по-справжньому моторошними були не мертві очі тих ляльок-зомбі чи химерні зачіски дітей, які, здавалося, ніколи не усміхалися. По-справжньому моторошним було те, що чим більше я вдивлявся у ці фото, тим знайомішими вони мені здавалися. Усі вони мали одну спільну рису, що поєднувала їх зі старими фото мого дідуся, особливо з тими, які він ховав у сигарній коробці, — всі ці фото наче були з одного комплекту.

Наприклад, там було фото двох молодих жінок, що позували на тлі не надто переконливо намальованого океану. Сама по собі фотографія — нічого особливого, але бентежило в ній те, в якій позі стояли ті молодички. А стояли вони спиною до фотокамери. Навіщо ж завдавати собі клопоту та витрат — а в ті часи фотографії коштували недешево, — аби сфотографуватися спиною до камери? Я майже не сумнівався, що невдовзі знайду ще одне фото: ті ж самі дівчата, цього разу сфотографовані спереду, але замість облич у них — вишкірені черепи.

Декотрі фото були підроблені так само, як і фотографії, що зберігалися у мого діда. На одній із них зображена самотня дівчинка, що вдивляється в дзеркальний ставок і бачить у відображенні не одну, а двох дівчаток. Це фото нагадало мені дідівський знімок дівчинки «у пляшці», хоча цього разу маніпуляція з негативом була не такою очевидною. Ще на одному фото зображений напрочуд спокійний молодик, верхню частину тіла якого густо вкривали бджоли. Це дуже легко підробити, еге ж? Як отой явно гіпсовий валун, що його піднімав хлопець на одній з дідових фотографій. Несправжній валун, несправжні бджоли.

Раптом волосся на потилиці стало дибки — я пригадав розповідь діда про хлопця, який жив у їхньому будинку, а всередині того хлопця жили бджоли. «Декотрі з них вилітали щоразу, коли він розтуляв рота, — казав дідо, — але вони ніколи не кусалися — тільки тоді, коли Г’ю сам їм дозволяв».

На думку мені спадало лише одне пояснення. Знімки мого діда з того самого чемодана, що лежав розтрощений переді мною. Втім, я не мав абсолютної впевненості,