Давид Лагеркранц - Дівчина у павутинні

тому, що сам за всяку ціну завжди хотів стати генієм у своїй галузі. Краще вже бути тим, хто не може підтримати жодної розумної бесіди, аніж посередністю. Хоч ким, аби не сіряком! Отакий він мав життєвий принцип, одначе… був не такий дурний, щоб не розуміти: його власні елітарні приписи можуть тут і не діяти. Можливо, кілька приголомшливих малюнків — ніщо проти здатності самому попросити склянку молока чи перекинутися кількома словами з друзями й батьком. Звідки йому те знати?

І все ж він відмовлявся робити такий вибір. Він не хотів миритися з тим, що доведеться позбутись найдивовижнішого в Августовому житті. Ні… про таке й думати годі. Не можна вимагати від батьків, щоб вони обирали між генієм і не генієм. Нікому-бо не дано заздалегідь знати, як буде для дитини найкраще.

Що більше він про це розмірковував, то безглуздішим це йому видавалось. І Франсові спало на думку, що він у це просто не вірить чи, скоріше, не хоче вірити. Зрештою, Надя — лише прецедент, а прецеденти не можуть слугувати за наукове обґрунтування.

Балдер прагнув дізнатися більше. Зненацька задзвонив його мобільник. Останні кілька годин йому телефонували не раз. Один дзвінок був з невідомого номера, другий — від Лінуса. Зі своїм колишнім асистентом він не знав, як і розмовляти, особливо тепер. Ба більше, Франс не був упевнений, що тому взагалі можна довіряти.

Але він таки відповів на дзвінок — либонь, просто з нервозності. То була Ґабрієлла Ґране — привабливий аналітик із СЕПО, і Балдер навіть злегка усміхнувся. Після Фарах Шаріф Ґабрієлла посідала друге місце. Вона мала сяйні красиві очі й гострий розум. А він був небайдужий до розумних жінок.

— Ґабрієлло, — сказав Балдер, — я залюбки поговорив би з вами, проте часу обмаль. Маю важливу справу.

— На це час ви точно знайдете, — незвично суворо відповіла вона. — Ви в небезпеці.

— Ох, дурниці, Ґабрієлло! Я вам уже казав, що вони, може, спробують затягати мене по судах і обібрати до нитки — та й по всьому.

— Франсе, вибачте, але в нас з’явилися нові відомості, до того ж з дуже надійного джерела… Бачиться, загроза справді є.

— Що ви маєте на увазі? — запитав відсторонено Балдер.

Затиснувши телефон між плечем та вухом, він і далі шукав інформацію про Надин утрачений талант.

— Мені важко оцінити ці дані, але вони мене хвилюють, Франсе. Гадаю, їх слід сприйняти серйозно.

— Добре, тоді я теж сприйму. Обіцяю бути вкрай обережним. Як завжди, не виходитиму з дому. Але я тепер, як уже казав, маю невеличкий клопіт. Крім того, я більш ніж упевнений, що ви помиляєтеся. У «Соліфоні»…

— Так, так, звісно, я можу помилятися, — перебила вона. — Це правда. А що, як я маю слушність? Ану ж є бодай крихітний, малесенький ризик, що я маю слушність?

— Ну-у-у…

— Франсе, послухайте мене. Я вважаю, що маю слушність. Ніхто в «Соліфоні» не хоче шкодити вам фізично. Це як-не-як цивілізована компанія. Але скидається на те, що хтось із компанії має контакти з кримінальною організацією з філіями в Росії та Швеції. От звідки небезпека.

Балдер уперше відірвав погляд від монітора. Він знав, що Зіґмунд Екервалд із «Соліфону» співпрацює з кримінальним угрупованням. Йому навіть удалося перехопити кілька кодових слів про її лідера, однак він і уявити не міг, навіщо угрупованню нападати на нього. Чи все-таки міг?

— Кримінальна організація? — пробурмотів він.

— Саме так, — сказала Ґабрієлла. — Хіба це не логічно, в певному розумінні? Вам, здається, й самому спадало таке на думку? Якщо люди почали красти чужі ідеї й заробляти на них гроші, то вони вже перейшли межу, і тоді все летить шкереберть.

— Гадаю, — я вже, власне, казав це, — їм вистачить купки адвокатів. З купкою спритних адвокатів можна спокійно красти будь-що. Адвокати — кілери нашого часу.

— Окей, може й так. Але, послухайте, я ще не дістала постанови про особисту охорону, тому я хочу відвезти вас у потайне місце. Я маю намір забрати вас просто зараз.

— Що ви сказали?

— Думаю, ми мусимо діяти негайно.

— Нізащо, — відповів Балдер. — І я…

Він завагався.

— У вас удома ще хтось є? — запитала вона.

— Ні, ні, але зараз я нікуди не зможу поїхати.

— Ви не чуєте, що я кажу?

— Чую дуже добре. Та, попри всю мою пошану до вас, мені здається, що ви здебільшого висловлюєте припущення.

— Припущення — невідривна частина ризику, Франсе. Проте мені був дзвінок від… ну, взагалі, мені не слід цього казати… від агента з АНБ, що розслідує діяльність цієї організації.

— АНБ! — пирхнув Франс.

— Я знаю, що ви скептично ставитеся до них.

— Скептично — це ще м’яко сказано.

— Добре, добре. Але тут вони на вашому боці. У всякому разі цей агент. Вона хороша людина. З підслухів їй удалося довідатися щось дуже схоже на план убивства.

— Мого?

— Багато що свідчить саме про це.

— Дуже схоже, багато що свідчить… Це все звучить украй непевно.

Авґуст несподівано сягнув по олівці, і Франс на якусь мить цілком зосередився на синові.

— Я залишаюся, — сказав він.

— Ви, певно, жартуєте?

— Ні, зовсім ні. Я радо переїду, якщо до вас надійде більше інформації, але не тепер. Крім того, компанія «Мілтон сек’юриті» установила чудову охоронну систему. У мене всюди камери й сенсори.

— Ви серйозно?

— Так, ви ж знаєте, що я впертий віслюк.

— Чи маєте ви зброю?

— Що на вас найшло, Ґабрієлло? Я і зброя! Найнебезпечніше, що я маю, — це нова сирорізка.

— Послухайте… — задумливо промовила вона.

— Так?

— Я організую за вами спостереження, хочете ви того чи ні. Думаю, що ви навіть нічого не помітите. Але якщо вже ви такий упертюх, я дам вам іншу пораду.

— Яку ж?

— Go public.[18] Це може стати своєрідною забезпекою. Розкажіть медіям, що вам відомо. Тоді, якщо пощастить, не буде рації прибирати вас із дороги.

— Я подумаю про це.

Балдер почув з голосу, що Ґабрієллину увагу щось відвернуло.

— Так? — промовив він.

— Зачекайте хвилинку, — відповіла вона. — Мені телефонують на другу лінію. Я мушу…

Вона зникла, а Франса, який мав би думати про інше, мучила тільки одна думка: «Чи втратить Авґуст здатність малювати, якщо я навчу його розмовляти?»

— Ви слухаєте? — запитала незабаром Ґабрієлла.

— Звісно.

— Я, на жаль, змушена закінчити розмову. Але я обіцяю проконтролювати, щоб за вами якнайшвидше організували спостереження. Будьмо на зв’язку. Шануйтеся!

Поклавши слухавку, Балдер зітхнув. Він знову подумав про Ганну й Авґуста, про шахову підлогу, віддзеркалену в шафі, про всяку всячину, не таку й важливу тепер, і